У цей момент телефон Софії знову задзвонив. На екрані висвітилося ім’я Данила. Мирон кивнув, і вона ввімкнула гучний зв’язок.
— Софіє, слава богу, ти відповіла, — голос Данила був сиплий, ніби він довго кричав. — Я говорив із нею.
— Що сталося?
— Я змусив її дивитися мені в очі. Спитав про ту ніч. Вона… вона не стала заперечувати.
Софія зблідла.
— Що вона сказала?
— Що зробила це заради мене. Заради сім’ї. Щоб я не зробив помилки, яку потім не виправиш. Софіє, я нічого не знав. Клянуся, не знав.
Мирон і Софія перезирнулися.
— Я їду до вас, — продовжив Данило. — Зараз. Мені байдуже, що скаже батько. Мені треба побачити тебе.
Софія заплющила очі.
— Приїжджай. Але мені теж треба сказати тобі правду. Не телефоном.
— Про Остапа? — раптом спитав Данило.
У кімнаті стало чути, як у печі тріснув жаринок.
— Ти знаєш?
— Дізнався годину тому. Чув, як мати кричала на батька в кабінеті. Вона знала про Остапа. І про дитину. Я все одно їду. Чекай.
Зв’язок обірвався. Мирон вийшов на ґанок і сів на стару сходинку. Небо над лісом було чисте, майже ніжне, і від цього тривога здавалася ще важчою. За кілька годин у цій історії мало щось остаточно тріснути.
Ранок зустрів їх дивною нерухомістю. Коли Мирон вийшов о шостій, біля воріт стояв знайомий джип. Данило спав за кермом, чолом до скла; зсередини на склі виступив туман. Він приїхав уночі й не наважився зайти.
Мирон постукав по склу. Данило здригнувся, підвів голову. Обличчя сіре, змарніле, погляд порожній.
— Заходь.
У хаті пахло свіжим чаєм. Софія вже сиділа в спільній кімнаті. Коли Данило увійшов, вони довго дивилися одне на одного. Двоє молодих людей, чиє життя за кілька днів перетворилося на уламки, стояли в чужому дерев’яному домі й не знали, з якої правди починати.
Софія першою ступила до нього й обійняла. Міцно, майже відчайдушно. Данило спершу завмер, руки висіли вздовж тіла. Потім ніби зламався, судомно видихнув і притис її до себе, уткнувшись обличчям у її плече. Мирон тихо пішов на кухню.
За пів години вони сиділи за столом. Перед кожним стояв кухоль, до якого ніхто не торкався. Сонце піднімалося над верхівками дерев, у його променях кружляв пил.
Софія розповіла все: про Остапа, хворобу, вагітність, єдиного листа, надісланого вже після пропозиції Данила. Вона говорила чесно, не намагаючись виглядати правою. Данило слухав мовчки. Обличчя його було закритим, тільки жовна іноді здригалися.
— Чому ти не сказала до кінця? — спитав він нарешті. — Я знав, що Остап був. Знав про хворобу. Але не знав, що він живий і що ти йому писала.
— Я написала один раз. Спитала, чи маю право вийти за тебе. Він відповів, що так. Що хоче, аби я була щаслива. Якщо одужає — знайде мене й попросить пробачення, але чекати на нього я не повинна.
— Він знає про дитину?
— Так.
— І що сказав?
— Що дитина має рости там, де їй буде спокійно. Що зараз він сам не може бути батьком.
Данило опустив голову. Мовчання затяглося.
— Я не злюся, — сказав він нарешті.
Софія підвела очі.
— Тобі боляче.
— Боляче. Але це інше.
Мирон кашлянув, повертаючи їх до головного.
— Софія чула від Мар’яни слова: «Я вже одного разу так робила». Згадай, Даниле. Була раніше жінка, яка заважала твоїй матері?
Данило хотів відповісти відразу, але завмер. Обличчя його повільно змінилося.
— Три роки тому була Марта Савенко, — промовив він тихо. — Ми зустрічалися недовго, але вже серйозно. Потім вона зникла. Мати сказала, Марта їй подзвонила, плакала, зізналася, що знайшла іншого й їде далеко. Я намагався додзвонитися — номер був заблокований. Більше я її не бачив.
Мирон одразу набрав Андрія.
— Перевір Марту Савенко. На момент зникнення двадцять два. Із сусіднього містечка.
Чекали десять хвилин. Мирон стояв біля вікна. Софія сиділа, склавши руки на колінах. Данило ходив від дверей до столу й назад. Коли телефон завібрував, усі троє здригнулися.
— Мироне, — сказав Андрій тихо. — Савенко Марта Павлівна три роки числиться зниклою безвісти. Заяву подавала мати. Слідів від’їзду немає: ні квитків, ні реєстрацій, нічого. Картка спорожніла в день зникнення, далі тиша. Справа глуха.
Данило різко вийшов надвір. Софія подивилася йому вслід.
— Він справді не знав?
— Не знав, — сказав Мирон. — Його берегли. Або берегли себе від його запитань.
Вони вийшли слідом. Данило стояв біля мотоцикла, стиснувши голову руками.
— Що тепер робити? — спитав він глухо.
— Чекати, — відповів Мирон.
— Чого?
— Першого руху. Ми зачепили те, чого Мар’яна боїться найбільше…
