Близько другої години дня подзвонив Гордій Паламарчук. Мирон подивився на екран і не відразу відповів.
— Нам треба поговорити, — сказав Гордій без звичної грубості. Голос був утомлений, глухий. — Особисто. Без юристів.
— Говори.
— Не телефоном. Приїжджай до мене. Зараз.
Він вимкнувся, не чекаючи згоди.
Софія схопила Мирона за рукав.
— Не треба. Це може бути пастка.
— Гордій не Мар’яна, — сказав Мирон. — Небезпечний, так. Але інакше. Він звик тиснути грошима й зв’язками, а не бруднити руки. Зараз він, схоже, сам не розуміє, з ким жив стільки років.
Він залишив Софію й Данила в домі. Вони сиділи в різних кутках, кожен у своїй тиші, але ця тиша вже не була ворожою. Вона стала спільною, важкою.
Кабінет у садибі пах дорогим тютюном і коньяком. Гордій сидів у масивному кріслі перед порожнім келихом. Без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком, він виглядав не господарем округи, а просто великим утомленим чоловіком.
— Мар’яни немає, — сказав він замість привітання. — Поїхала вночі. Зібрала речі й зникла. Куди — не знаю.
Мирон мовчав.
— Про Софію в лісі я не знав. Клянуся. Дізнався, коли Данило вдерся до мене й почав кричати про ту ніч. Я думав, молодь з глузду з’їжджає, весілля зірвалося, істерика. А коли він спитав, де була Мар’яна між першою й другою, зрозумів: справа брудна.
— А про Марту?
Гордій різко підвів голову. На мить погляд знову став колишнім, важким.
— Звідки ти про неї?
— Мар’яна проговорилася. Софія чула: «Я вже одного разу так робила».
Гордій повільно підвівся й підійшов до вікна. За склом лежав доглянутий сад, рівні доріжки, порожні альтанки — усе, що роками зображало благополуччя.
— Я думав, Марта пішла сама, — сказав він. — Хотів так думати. Мар’яна сказала, що дала їй грошей, аби та зникла з життя Данила. Я не перевіряв. Не хотів знати.
Останні слова прозвучали майже пошепки.
— Тепер уже не знаю, скільки всього не хотів знати.
Мирон дивився на його спину й уперше бачив не господаря, а людину, на яку обвалився власний дім.
— У мене особисте питання, Гордію.
— Питай.
— Мар’яна була вагітна, коли ти її привіз?
Гордій повернувся. Довго дивився на Мирона. Потім усміхнувся без радості.
— Я тебе двадцять п’ять років терпіти не міг. Знаєш чому?
— Здогадуюся.
— Вона два роки не могла тебе забути. Жила зі мною, народжувала мені сина, а згадувала тебе. Я бачив. І ненавидів, хоч ти навіть поруч не стояв.
Він налив коньяку, але не випив.
— Данило мій син. По крові. Без варіантів.
Мирон завмер.
— Звідки знаєш?
— Генетичні аналізи. Коли Остап захворів, перевіряли сумісність по родині. Усіх. Мар’яна тоді мало не посивіла — мабуть, боялася не хвороби, а минулого. Але результат був ясний. Данило мій.
— Остап?
— Лікується у великому медичному центрі. Гроші мої. Мар’яна щомісяця переказувала йому зверху. Навіщо — не знаю. Може, совість. Пізня, марна, але совість.
Усередині Мирона щось опустилося на дно. Не впало — саме опустилося, важко й остаточно. Надія, яку він навіть не встиг визнати надією, виявилася помилкою…
