— Дякую, — сказав Мирон.
— За що?
— За правду.
Гордій хмикнув.
— Перше добре слово від тебе за чверть століття, доглядачу. І, мабуть, останнє.
Мирон вийшов із садиби. Після кабінету повітря здавалося гострим, чистим. Назад він їхав повільно. У голові більше не було колишнього шуму. Була порожнеча, але ця порожнеча вже не рвала груди. Вона просто існувала.
Наступного ранку, коли туман ще не піднявся від землі, Мар’яна прийшла до сторожки пішки. Без машини, без охорони, без прикрас. Просто жінка в темному плащі, що йшла лісовою стежкою. Мирон побачив її з вікна й вийшов на ґанок.
Вони стояли по різні боки хвіртки. Між ними мовчали двадцять п’ять років — густі, як глибока вода. Мар’яна постаріла: біля очей лягли зморшки, обличчя стало суворішим. Але погляд залишився колишнім: розумним, важким, небезпечно спокійним.
— Можна зайти?
Мирон мовчав кілька секунд, потім відступив від дверей.
Мар’яна увійшла й одразу побачила Софію. Подивилася на неї без колишньої ненависті; цей рівний спокій був страшніший за крик.
— Я прийшла не виправдовуватися, — сказала вона, сідаючи за стіл. — Я прийшла це закінчити.
Софія стояла біля печі, не відводячи погляду. Мирон залишився біля вікна. Мар’яна поклала руки на стіл акуратно, як на прийомі в лікаря чи чиновника, і заговорила рівно:
— Про вагітність я дізналася за десять днів до весілля. Випадково. Ти залишила сумку в передпокої, з неї випав рецепт на вітаміни. Терміни я рахувати вмію. Данило був із тобою надто мало, щоб дитина виявилася його.
Софія здригнулася, але промовчала.
— Я не збиралася тебе вбивати.
— Ви залишили мене зв’язаною біля води, — тихо сказала Софія.
У Мар’яни здригнулися губи, але не від сорому. Радше від роздратування, ніби їй доводилося пояснювати очевидне.
— Я хотіла, щоб ти злякалася. Щоб зрозуміла: тобі немає місця в нашій сім’ї. Я б дала гроші. Багато. Вистачило б тобі й дитині.
— А якби я не поїхала?
Мар’яна подивилася на неї майже без виразу. У цьому погляді не було каяття — лише холодна впевненість людини, звиклої вважати чужу волю перешкодою.
— Тоді я б тебе зламала. Це не те саме, що вбити.
У кімнаті стало холодніше, хоча піч горіла. За стіною вітер гудів у трубі.
— А Марта Савенко? — спитав Мирон. — Її ви теж не вбивали?
Мар’яна повернула до нього обличчя.
— Марта поїхала сама. Я поговорила з нею так, як збиралася поговорити з Софією. Дала велику суму. Вона була з бідної сім’ї, з боргами, без опори. Взяла гроші й зникла.
— Де вона зараз?
— Не знаю. І це правда. Для мене вона перестала існувати того дня, коли поїхала.
— Чому тоді справа про зниклу?
— Може, поїхала не туди. Може, сама вирішила обірвати минуле. Може, потім із нею сталося щось іще. Я не сторож її життя. Я дала вибір, вона його взяла.
Мирон дивився на неї й розумів: вона каже правду. Не всю, можливо, але ту, в яку сама вірить. Мар’яна вміла одним рухом відрізати людей від своєї дороги. Що відбувалося з ними після розрізу, її вже не стосувалося.
У дверях з’явився Данило. Він стояв блідий, нерухомий. По обличчю було ясно: він почув достатньо…
