— Ти пішла від Мирона двадцять п’ять років тому, бо була вагітна? — спитав Данило, не зводячи очей із матері.
— Даниле…
— Відповідь. Просто відповідь.
— Ні.
— Ні?
— Я була вагітна, — сказала Мар’яна. — Але від Гордія. Усе сталося раніше, ніж я пішла від Мирона. Я вже знала, що ношу дитину Гордія, і йшла до нього, бо він цієї дитини чекав. У нього померла дружина, був маленький Остап. Він сказав: «Народиш — одружуся». Це був шанс. Я взяла його.
Мирон відчув, як із легень виходить повітря.
— А я? — спитав він глухо.
Мар’яна подивилася на нього без злості.
— А ти не знав і не мав знати. Я казала тобі, що мені тісно. Кілька разів. Ти чув, але не вірив. Думав, я передумаю, звикну до дому, до лісу, до твого тихого життя. А я вже все вирішила.
— Просто чекала виходу?
— Так.
Він відвернувся до вікна. Довго стояв спиною до всіх, приймаючи просту, майже принизливу правду: його чвертьстолітній біль був збудований не на таємному коханні й не на його фатальній помилці. Вона пішла не тому, що він виявився недостатньо хорошим. Вона пішла тому, що хотіла піти. Для неї роки поруч були очікуванням дверей, для нього — головним сенсом життя.
— Навіщо кажеш це зараз? — спитав він нарешті.
— Щоб ти не думав про Данила як про свого сина. Він не твій. Ніколи не був. Залишати тобі цю надію нечесно — ні до нього, ні до тебе.
— У нього по батькові Гордійович, — тихо промовив Данило, ніби сам собі нагадував.
— Звісно. Гордій записав його так, як мав. Жодних випадковостей.
Мирон повернувся. Обличчя його стало спокійним — не тому, що не боліло, а тому що біль нарешті отримав точні краї.
— Зараз ти подзвониш Андрію. При нас. Розкажеш про Софію, про машину, про ту ніч. І про Марту: що дала гроші й відправила зникнути. Без красивих слів.
Мар’яна трохи примружилася.
— А якщо ні?
— Тоді подзвоню я. І зроблю так, щоб справу Марти підняли від самого початку. Голосно. З людьми, яким ти вже не накажеш мовчати.
Вона довго дивилася на нього. Потім на обличчі майнуло щось схоже на впізнавання.
— Ти зовсім не змінився, Мироне.
— Ні. Просто надто довго мовчав.
Мар’яна дістала телефон. Коли вона говорила з Андрієм, голос був рівний і сухий.
— Андрію Тимофійовичу, це Мар’яна Паламарчук. Я хочу дати свідчення у справі Софії Мельник. Так, сьогодні. І в мене є відомості у справі Марти Савенко. За годину буду у відділку.
Данило слухав, притулившись до одвірка. Коли дзвінок закінчився, він розвернувся й вийшов. Софія, кинувши короткий погляд на Мирона, поспішила за ним.
У кімнаті залишилися тільки Мирон і Мар’яна. Уперше за двадцять п’ять років — без чужих вух, без колишньої брехні й без можливості сховатися за мовчання…
