Мар’яна дивилася не на Мирона, а на порожній кухоль перед собою.
— Ти злишся на мене?
Він прислухався до себе. Там, де раніше відразу піднімався гарячий клубок образи, тепер було дивовижно тихо.
— Уже ні.
— На що ж ти злився стільки років?
Мирон усміхнувся без радості.
— На себе. Думав, був недостатньо хорошим. Не втримав, не зрозумів, не дав тобі того, чого ти хотіла. А виходить, я просто не повірив словам, які ти казала прямо.
Мар’яна заплющила очі.
— Ти нічого поганого не зробив. Ти був хорошим. Надто хорошим для мене тоді. Я зраджувала, брехала, пішла без оглядки, а ти все одно шукав провину в собі. Це було нечесно.
— Чому не сказала раніше?
— Боялася, що ти пробачиш. Це важче за ненависть.
Вона підвелася.
— Мені, мабуть, доведеться відповідати за Софію. Може, не так, як ти хочеш. У Гордія є юристи. Але щось буде. І, може, так правильно.
Біля дверей вона зупинилася.
— Данило не твій по крові. Але він на тебе схожий. Я це бачила, коли він ріс. Не знаю, як так буває. Може, діти іноді схожі не на тих, від кого народжені, а на тих, кого мати колись любила.
Мирон мовчав.
— Якщо зможеш, поговори з ним колись. Не як із сином. Просто як із людиною. Він зараз дуже самотній. Остап хворий. Я, найімовірніше, надовго зникну з його життя. Гордій сильний, але втішати не вміє.
Мирон кивнув. Не обіцяючи.
На порозі Мар’яна озирнулася.
— Ти хороша людина, Мироне.
Ці слова вона вже казала йому в день відходу. Тоді він почув у них вирок: нудний, простий, недостатній. Тепер почув інакше. Це було не насмішкою й не докором, а визнанням факту: він належав світові, який вона колись відкинула, бо в ньому не можна безкінечно брехати.
Він стояв на ґанку й дивився, як Мар’яна йде стежкою. Вона йшла прямо, не озираючись. І дивно — колишнього болю не було. Минуле нарешті перестало бути живим співрозмовником. Воно стало тим, чим давно мало стати: минулим.
Біля мотоцикла стояли Софія й Данило. Про що вони говорили, Мирон не чув і не хотів чути. Деякі розмови мають відбуватися без свідків.
Він сів на сходинку. Ліс був тихий, теплий, травневий. Десь далеко кувала зозуля, ніби рахувала не роки, а чужі помилки.
Двадцять п’ять років він питав себе: що зробив не так? Чому його залишили? У чому він виявився гіршим? Відповідь була проста й майже образлива: ні в чому. Мар’яна просто ніколи не належала йому по-справжньому. Він бачив не її, а своє бажання, і так довго тримався за нього, що воно стало схожим на долю.
А син? Два дні він майже повірив, ніби доля повертає втрачене. Тепер знав: не повертає. І тут теж не було колишнього болю. Бо дитина в нього вже була. Донька. Олеся. Жива, доросла, близька до неможливості й водночас така далека, що він не дзвонив їй чотири місяці.
Мирон дістав телефон. Знайшов номер. Коли померла мати Олесі, дівчинці було одинадцять. Він ростив її як умів: учив розводити вогонь, читати сліди, слухати ліс, лагодити мотор. Але не вмів говорити про те, що болить. У чотирнадцять між ними ніби виросло скло. Вона любила його, він це знав, але сторонилася. Поїхала вчитися, залишилася в місті, телефонувала раз на місяць — про погоду, роботу, здоров’я. Ні про що головне.
Він усе відкладав, думаючи, що в неї своє життя. Насправді просто не знав, що сказати. Боявся, що вона спитає про матір, а він знову не знайде слів.
Тепер слова з’явилися. Не красиві, не правильні, зате справжні.
Він натиснув виклик.
— Тату? — Олеся відповіла на третій гудок, здивовано й насторожено.
— Олесю, це я. Давно не дзвонив. Подумав… може, приїдеш до мене на вихідних? У дім біля озера. На човні вийдемо. Ліс зараз хороший.
На тому кінці стало тихо.
— Тату, з тобою все нормально?
— Нормально. Просто історія тут сталася. Довга. І я зрозумів, що давно не кликав тебе без приводу. Приїжджай. Поговоримо.
— Просто поговоримо?
— Просто поговоримо, доню.
Він чув її дихання. Здається, вона плакала й намагалася, щоб він не помітив.
— Я приїду в суботу. Пиріжків привезу. З капустою. Як мама робила.
— Дякую, Олесю. Я чекатиму.
Мирон поклав телефон поруч на сходинку й подивився на озеро. Вода була гладка, як скло. Над нею креслили швидкі лінії бабки. До нього підійшли Софія й Данило.
— Мироне Савичу, — сказав Данило тихо. — Можна ми ще день у вас побудемо? Тут… спокійно.
— Залишайтеся.
Софія сіла поруч.
— Вам зараз погано?
Мирон подумав.
— Ні. Мені незвично. Це інше.
Вони сиділи втрьох на ґанку сторожового будинку. Ліс шумів, зозуля рахувала десь у глибині, і вперше за чверть століття Миронові ніхто нічого не був винен…
