Минуло три тижні. Мар’яну Паламарчук затримали у великому транспортному вузлі, коли вона спробувала покинути округу. Далі поїхати не вийшло. У Гордія, як з’ясувалося, теж були свої уявлення про те, де закінчується захист родини й починається розплата. Юриста він їй оплатив, але не найкращого з тих, кого міг знайти. На запитання Андрія відповів коротко: «Нехай буде по совісті».
Справу про напад на Софію виділили окремо. Зізнавальні свідчення Мар’яни, експертиза недопалка, сліди машини, а пізніше й слова Катерини, яка повернулася, дізнавшись про зізнання, склалися в міцний ланцюг. Катерина прийшла до відділку бліда, але тверда, і повторила офіційно все: чорний джип, дорогу до озера, жінку за кермом.
Справу Марти Савенко Андрій підняв заново. За виписками знайшли грошовий слід: спочатку зняття всіх коштів у рідному містечку, потім велика сума, проведена через далекого родича Мар’яни. Через два місяці картка спливла в приморському місті, потім іще південніше. Нитку тягнули обережно, і вона не обірвалася. Марту знайшли живою, під іншим прізвищем, із маленькою дитиною. З матір’ю вона говорити відмовилася. Слідчому сказала тільки:
— Я живу. Цього достатньо. Передайте мамі, що я пробачила її за все. Просто для колишнього життя мене більше немає.
Мар’яну чекав суд. Скільки саме вона отримає, Мирон не розбирав. Можливо, строк виявиться м’якшим, ніж вона заслужила перед Софією. Можливо, зв’язки й гроші знову зроблять своє. Але вперше Мар’яна вже не могла зачинити двері й викреслити людину з життя. За нею тепер тягнувся слід, записаний у протоколах, свідченнях і експертизах.
Олеся приїхала в суботу. Привезла пиріжки з капустою в полотняній сумці. Мирон зустрів її біля дороги й раптом не зрозумів, куди подіти руки. Вона помітила, усміхнулася й сама обійняла його — спершу обережно, потім міцніше.
Увечері він розповів їй усе. Не гладко, не по порядку, з довгими паузами. Про дівчину у весільній сукні, знайдену біля води. Про Мар’яну, стару образу й свою дурну впевненість, що колись був винен у всьому. Про страх говорити з донькою і про те, як багато років він ховався за роботою, лісом, мовчанням.
Олеся слухала, не перебиваючи. Іноді опускала очі, іноді дивилася так уважно, що Миронові ставало ніяково. Він плутався в датах, повертався до вже сказаного, але вона жодного разу не поквапила. Коли він закінчив, вона тихо промовила:
— Я б, мабуть, ніколи не побачила тебе таким, якби не приїхала.
— Поганим?
— Живим, — відповіла вона. — Добре, що ти подзвонив.
Вона залишилася на два тижні. Взяла відпустку й уперше за багато років не поспішала назад. Уранці вони пили чай на ґанку, вдень ходили до води, увечері мовчали біля печі. І мовчання між ними стало іншим: не стіною, а місцем, де можна сидіти поруч.
Софія повернулася не в колишнє містечко, а у велике місто. Спочатку зняла кімнату, потім невелику квартиру. Незабаром народила дівчинку. Данило був у пологовому будинку, стояв у коридорі з букетом і таким блідим обличчям, ніби сам пройшов через пологи. Остап надіслав із медичного центру коротке голосове повідомлення: «Вітаю. Назвіть як хочете. Я люблю вас усіх».
Дівчинку назвали Мирославою.
Софія й Данило розійшлися без скандалів. Формального шлюбу так і не сталося: весілля зірвалося до реєстрації. Данило сказав, що буде поруч, якщо Софія дозволить. Не як чоловік. Як друг. Для Мирослави він став хрещеним.
Остап пішов на поправку. Лікарі давали обережні, але вже схожі на надію шанси. До кінця літа він обіцяв уперше після довгого лікування приїхати до міста.
Мирон продовжував жити в сторожовому будинку. Об’їжджав свої кілометри берега, знімав сіті, записував координати, лаявся про себе на браконьєрів. Зовні нічого не змінилося: ті самі сосни, та сама піч, той самий мотоцикл, та сама стежка вздовж води. І все ж змінилося все: дім перестав бути місцем, де людина лише перечікує життя.
Пізніше до нього приїхав Данило. Сам, без попередження. Зупинив джип біля воріт і спитав, чи можна випити чаю. Вони сиділи на ґанку, дивилися на озеро й довго мовчали.
— Мироне Савичу, — сказав Данило нарешті. — Можна я буду іноді заїжджати?
— Можна.
— Тільки без розмов… хто кому хто.
Мирон усміхнувся.
— Домовилися.
Вони знову замовкли. У глибині лісу кувала зозуля.
— Чуєте? — спитав Данило.
— Чую.
— Скільки вам накувала?
Мирон прислухався, почав рахувати й збився.
— Багато.
Данило раптом засміявся. Спершу тихо, ніби сам не вірив, що ще вміє, потім вільніше. І це, здається, був його перший сміх за два місяці. Мирон дивився на молодого чоловіка, який не був його сином, ніколи ним не був і не буде, і думав: може, спорідненість справді не завжди починається з крові. Іноді вона починається з кухля чаю, налитого людині, у якої всередині порожньо…
