Літо видалося раннім і щедрим. Ліс густішав день у день, трава піднялася вище колін, озеро вечорами світилося м’яким золотом. Вода тримала тепло, і навіть ночі вже не здавалися такими холодними, як того травневого світанку, коли Мирон знайшов Софію біля осик. Іноді він проїжджав повз стару вільху й мимоволі скидав хід. Там давно випросталася трава, дощами змило сліди коліс, але пам’ять однаково залишалася в землі — або, може, в ньому самому.
Після тих подій дім змінився не відразу. Спочатку все було як раніше: вранці чай, мотор під навісом, обхід берега, мокрі чоботи біля порога, дим із труби. Але Мирон почав помічати дрібниці, яких раніше ніби не було. Зайвий кухоль на полиці більше не дратував. Чужий голос у дворі не здавався порушенням порядку. Навіть тиша в домі стала іншою — не замкненою, а очікувальною, ніби в ній можна було залишити місце для того, хто ще прийде.
У серпні, як і обіцяв, до міста повернувся Остап. Схудлий, блідий, із коротким волоссям, яке тільки починало відростати після лікування, але живий. Софія зустріла його на вокзалі з Мирославою на руках. Дівчинці було два місяці. Остап узяв її вперше, подивився на крихітне личко й заплакав беззвучно, не соромлячись ні людей довкола, ні власної слабкості. Софія не квапила його, лише стояла поруч і тримала долоню біля його ліктя, на випадок якщо сили раптом підуть. У цій короткій зустрічі було надто багато невисловленого: їхнє колишнє кохання, хвороба, розлука, провина, прощення й маленьке життя, яке дихало в нього на руках.
За тиждень Остап приїхав до Мирона. Сам. Піднявся стежкою повільно, бо після лікування швидко втомлювався, і довго стояв біля хвіртки, перш ніж гукнути. У подарунок привіз маленьку дерев’яну качку, вирізану вручну. Сказав, що в лікарняній палаті інших занять майже не було, а руки треба було чимось займати, щоб не думати зайвого. Качка вийшла нерівна, з трохи смішним дзьобом, але в ній було стільки терпіння, що Мирон поставив її на підвіконня поруч із коробкою сірників і старим компасом.
Вони сиділи на ґанку. Мирон наливав чай. Остап тримав кухоль обома долонями; пальці ще тремтіли після лікування.
— Мироне Савичу, я у справі.
— Слухаю.
— Софія розповіла мені все. Про ліс. Про Мар’яну. Про те, що ви для неї зробили.
— Я просто знайшов людину й не залишив на землі.
— Ні, — Остап похитав головою. — Ви дали їй місце, де можна було не боятися хоча б кілька днів. Іноді це важливіше, ніж просто витягти з біди.
Мирон промовчав. Похвалу він переносив гірше за грубість. Від грубості можна було відмахнутися, а добрі слова вимагали впустити людину ближче, ніж він звик.
— Я хотів попросити, — продовжив Остап. — Якщо зі мною щось піде не так… якщо лікарі помиляються або хвороба повернеться… У Софії й Мирослави, крім Данила, майже нікого. А Данило сам іще стоїть на краю. Я хочу знати, що їм є куди приїхати.
— Не думай про це зараз.
— Я зобов’язаний думати. Після лікарні починаєш думати про речі, про які здорові люди згадують тільки в старості. Це не страх. Просто тепер я знаю ціну дням.
Мирон довго дивився на озеро. Вода блищала між стовбурами, над очеретом літали бабки. Він не любив обіцянок, сказаних заради втіхи; такі обіцянки швидко вицвітають. Тому відповів не відразу.
— Приїжджайте. Усі. Коли знадобиться.
Остап видихнув так, ніби до цього тримав повітря в грудях.
— Дякую.
Вони помовчали. Вітер ворушив листя осик, по воді розходилися кола від риби.
— І ще, — ніяково сказав Остап. — Можна я вас іноді хрещеним називатиму? Просто так. Без зобов’язань. У мене в дитинстві хрещеного не було. Батько завжди казав, що віра — слабкість. А після лікування мені чомусь здається навпаки.
Мирон подивився на нього: чужий хлопець, не син, зведений брат Данила, колишній коханий Софії, батько дівчинки, яку сам Мирон бачив лише раз. За всіма звичайними законами їхні дороги не мали зійтися на цьому ґанку. Але вони зійшлися. І в цьому було не пояснення, а тихе, майже ніякове диво…
