— Можна, — сказав Мирон.
Остап подивився на нього швидко, вдячно, але нічого більше не промовив. Іноді зайві слова тільки псують те, що й так ясно. Вони допили чай, потім Остап довго розглядав озеро, ніби запам’ятовував місце, де йому дозволили бути не сильним, не спадкоємцем, не хворим, не винним, а просто людиною.
У вересні, коли ліс почав жовтіти по краях, до сторожового дому приїхали всі одразу. Софія з Мирославою на руках. Данило — тихий, подорослішалий за одне літо на кілька років. Остап — ще слабкий, але вже усміхнений. Олеся приїхала ранковим автобусом, привезла яблука й знову пиріжки. Андрій Тимофійович теж зазирнув «перевірити обстановку», а насправді приніс настоянку на брусниці й довго робив вигляд, що прийшов виключно зі службової звички.
День був теплий, із тонким запахом сухого листя. Мирон смажив рибу на вугіллі у дворі. Вогонь потріскував, жир капав на жар, над мангалом підіймався смачний дим. Мирослава лежала в колясці й дивилася в небо круглими серйозними очима, ніби приймала цей ліс у свою маленьку пам’ять. Олеся розмовляла із Софією так вільно, ніби знала її багато років; іноді сміялася, іноді нахилялася до коляски й поправляла легку ковдрочку.
Данило й Остап сиділи поруч, плечем до плеча. Вони майже не говорили. Після всього пережитого між ними залишалося надто багато гострих місць, до яких не можна було торкатися відразу. Але мовчання вже не розділяло їх. Воно було добрим, братнім, таким, де можна не пояснювати кожен біль і все одно знати: поруч є той, хто зрозумів.
Андрій Тимофійович бурчав, що рибу треба знімати раніше, інакше Мирон пересушить увесь улов. Мирон відповідав, що нехай кожен займається своєю справою: один ловить злочинців, другий смажить рибу. Андрій ображено фиркав, але тарілку потім простягнув першим. Навіть ця проста перепалка звучала того дня як частина нового порядку, де страх уже не був головним господарем.
Мирон стояв біля мангала й дивився на людей у дворі. Ще кілька місяців тому він був сам у лісі: з образою на жінку, якої давно не було, з донькою, якій не дзвонив, із домом, де тиша стала звичнішою за людський голос. Тоді йому здавалося, що так і має бути: у кожного своя доля, свої стіни, свій берег. А тепер тут сміялися люди, які, якщо міркувати суворо, майже ніхто йому не були. Але вони були тут. І ця присутність виявилася важливішою за будь-які докази спорідненості. Бо одного ранку він побачив у мокрій осоці білу сукню й не пройшов повз…
