— Зозулю чуєте? — спитала Олеся, притулившись до перил.
Усі мимоволі притихли. Десь за озером, у глибині мішаного лісу, справді кувала зозуля. Звук ішов звідти рівний, чистий, ніби птах відлічував не роки, а можливість почати заново.
— Чую, — сказав Мирон.
— Скільки вона тобі накувала?
Він прислухався. Раніше такі запитання дратували б його своєю дитячою легкістю. Тепер він раптом зрозумів, що Олеся питає не про прикмету. Вона питає, скільки він іще дозволить собі жити поруч із ними, а не осторонь.
Мирон почав рахувати. Один раз збився через сміх Андрія, потім почав знову. Олеся дивилася на нього з усмішкою, Софія колисала Мирославу, Данило й Остап теж слухали, хоча робили вигляд, що це просто жарт.
— Ну? — спитала Олеся.
— Багато, Олесю. Дуже багато. Вистачить на всіх…
Першим засміявся Данило. За ним Софія, потім Остап, потім Олеся. Андрій Тимофійович відкашлявся, ніби збирався сказати щось важливе, але теж не витримав. Нарешті засміявся й сам Мирон — вільно, незвично, так, ніби сміх давно чекав, коли його випустять.
Він сміявся недовго, але цього вистачило, щоб Олеся подивилася на нього зовсім інакше. Не як на мовчазного батька, біля якого завжди треба добирати слова, а як на людину, яка нарешті перестала тримати двері зачиненими зсередини.
Ліс стояв зелений, уже торкнутий жовтизною. Озеро світилося за деревами. Дим від вугілля підіймався тонкою синьою смугою, змішувався із запахом риби, яблук і теплої трави. Мирослава тихо спала в колясці. Данило подав Остапові тарілку, Олеся розрізала пиріжки, Софія поправила пасмо волосся й усміхнулася Миронові вдячно, без слів.
Попереду було довге, спокійне, неквапливе життя — те саме, до якого Мирон, мабуть, завжди був пристосований. Просто надто довго не дозволяв собі помітити, що воно в нього є.
