Далі все злилося в гарячковий сон. Демид поїв мене гіркими відварами, після яких свідомість ішла в чорну глибину. Промивав рани такими їдкими настоями, що тіло вигиналося дугою. Знову й знову змушував неправильно зросле піддаватися його рукам. Це було лікування без м’якості й утіх, майже жорстоке, але в цій жорстокості не було ні злоби, ні байдужості. Він збирав мене по частинах, як майстер збирає зламаний механізм, не маючи права помилитися.
Іноді я приходив до тями серед ночі й бачив, як він сидить біля печі, розтирає в ступці сухі корені, слухає моє дихання і наче сперечається із самою смертю, не витрачаючи на неї гучних слів. Він говорив мало. Якщо я просив води — давав. Якщо лаявся — чекав, поки сили скінчаться. Якщо починав жаліти себе, дивився так, що жалість ставала соромітною розкішшю. У його хаті не можна було сховатися за відчаєм: він там просто не приживався.
Місяцями я лежав на печі, слухав, як вітер виє в димарі, і дивився, як Демид сушить трави під стелею. Увечері він ставив перед темною іконою маленьку лампадку й шепотів слова, яких я не розбирав. До листопада я вперше підвівся. Обперся об стіну, облився потом, стиснув зуби так, що в щелепі хруснуло, і зробив крок. Один. Потім другий. Ноги боліли, були вкриті багряними рубцями й нили на зміну погоди, але вони тримали мене. Вони були моїми.
Демид того дня не похвалив мене й не усміхнувся. Тільки поставив табурет трохи далі, ніж раніше, і сказав дійти. Я зробив ще три кроки, потім упав на лаву, задихаючись, як після марш-кидка. Старий налив мені води й пробурчав, що ноги, якщо їх увесь час жаліти, швидко стають чужими. Я тоді ненавидів його за ці слова, а пізніше зрозумів: саме так він повертав мені не тільки кістки й м’язи, а й колишню волю.
Коли приїхала мати, Демид не взяв жодної купюри з тих грошей, що вона привезла. Він повернув вузлик їй у руки так, ніби йшлося про зайву окраєць хліба, і тільки мені простягнув маленьку дерев’яну фігурку. Птах із розпростертими крилами, вирізаний із цільного шматка кедра. Яструб. Він був грубуватий, без прикрас, але в кожній лінії відчувалася сила польоту. Старий сказав, щоб я літав обережно. Я стиснув фігурку в долоні, подивився в його прозорі, вицвілі очі й відповів, що завдячую йому життям. Покличе — прийду хоч із-під землі…
