Минуло десять років. За цей час колишній лад розсипався, як трухлява дошка під чоботом, і настали роки, коли людське життя часом вартувало дешевше за порожню гільзу. На календарі був 1996-й. Я жив у великому місті за чотириста кілометрів від Демидового села й служив начальником охорони на невеликому заводі. Ми трималися з останніх сил, відбиваючись від тих, хто приходив не будувати, а відбирати. Для людини, яка надто рано надивилася на смерть, така робота була майже спокійною.
Завод був старий, з облупленими цехами, іржавими воротами й людьми, які приходили туди не з любові до верстатів, а тому, що більше йти було нікуди. Я знав кожного сторожа, кожного майстра, кожну дірку в паркані. Уночі ми слухали, як за стіною міста росте чужа жадібність: сьогодні вимагають частку, завтра пропонують продати склад, післязавтра приїжджають кремезні хлопці й пояснюють, що опір шкідливий для здоров’я. Я звик вирішувати такі питання холодно, без героїзму. Але жодне з них не стосувалося мене так, як звістка із села.
Дерев’яний яструб завжди лежав у кишені моєї куртки. Я намацував його гострі, поступово згладжені пальцями грані щоразу, коли треба було втримати в собі холодну ясність. Того вечора валив мокрий важкий сніг. Я сидів у тісній конторці, пив міцний чай без цукру й переглядав накладні, коли у двері обережно постукали.
На порозі стояв чоловік у засаленому кожусі. Червоне від морозу обличчя, сива щетина, очі втомлені, ніби він їхав не один день, а ціле життя. Я впізнав його не відразу. Левко, сусід Демида. Той самий, що десять років тому допомагав заносити мої ноші до хати. Він м’яв шапку в руках, залишаючи на лінолеумі брудні калюжі, і все ніяк не наважувався переступити поріг.
— Здрастуй, Остапе, — хрипко сказав він. — Ледве тебе знайшов. Твої хлопці на прохідній мало назад мене не завернули.
Я підвівся, посунув йому стілець, налив гарячого чаю в чисту кружку. Усередині вже напружилася та струна, яка рідко помилялася. Такі люди не їздять до міста за чотириста кілометрів заради порожньої розмови.
— Що у вас сталося, Левку?
Він випив чай майже залпом, обпікся, скривився, витер губи рукавом.
— Біда, Остапе. До Демида міські навідалися. На чорному джипі. Бригада Бугая, може, чув про такого? Відморозки без гальм. Дізналися, що в старого сільські гроші тримають. Велiли все видати. Сіни йому розтрощили, як звірюки. Завтра вночі повернутися обіцяли. Кажуть, якщо не віддасть, спалять хату разом із ним.
Пальці самі стиснулися в кулаки. Я спитав тихо:
— Демид віддав?
Левко мотнув головою, і в цьому русі було водночас відчай і гордість.
— Куди там. Сказав: чужого не продаю і чужого не віддаю. А наші чоловіки поховалися. З чим нам проти стволів іти? З вилами? У них пістолети, обрізи. Старий сидить, ніби нічого не сталося, трави перебирає. Я як побачив — одразу на попутку. Ти ж йому слово давав. Я пам’ятаю.
Я підійшов до вішалки, зняв куртку й сунув руку в кишеню. Дерев’яні крила лягли в долоню так звично, ніби чекали цієї години.
— Коли вони збиралися повернутися?
— Завтра затемна. Як ніч ляже.
— Чекай у машині. Я зберуся швидко.
Збори зайняли менше чверті години. Заводських хлопців я не покликав. У кожного з них були сім’ї, діти, свої борги й страхи. Це була не їхня війна. Із сейфа я дістав старий службовий пістолет, два магазини, мисливський ніж, моток міцного шнура й важкий ліхтар. Набір людини, яка їде не вмовляти, а закривати питання.
Дорога розтяглася на шість годин. Сніг посилювався, перетворюючись на щільну білу стіну. За вікнами пропливали мертві пейзажі смутних років: порожні ферми, темні села, рідкі вогні в будинках, де люди намагалися не дивитися назовні після заходу сонця. Світ гнив заживо, і на цій руїні жиріли такі, як Бугай та його хазяїн Лис. Вони нічого не будували, нічого не берегли, не знали ціни ні хлібу, ні слову. Тільки забирали, бо звикли вважати страх чужим паспортом у будь-які двері.
Левко дрімав поруч, упустивши голову на груди, але щоразу, коли машина підстрибувала на вибоїні, прокидався й винувато озирався на мене, ніби це він вигадав біду. Я мовчав. У дорозі до мене завжди поверталося минуле: шпитальна стеля, гарячі пов’язки, Демидові пальці, його спокійне «терпи». Я думав про те, що борг іноді чекає роками, не старіє, не вимагає відсотків, але одного разу просто кладе руку на плече. І тоді не можна вдавати, що не почув.
До села ми в’їхали глибоко за північ. Тиша стояла така щільна, що здавалося, її можна різати ножем. Навіть собаки мовчали. Я висадив Левка біля його дому, звелів замкнутися, загасити світло й не висовуватися, що б не почув. Машину завів у яр за лісосмугою, накрив брезентом, присипав снігом і далі пішов пішки. Демидова хата темніла біля самої кромки лісу. Над димарем тягнулася тонка цівка диму. Чим ближче я підходив, тим виразніше бачив слід чужої нахабності: розколоті дошки, вдавлені підборами кучугури, погнутий лом біля дровітні. Біля сіней зяяла рвана порожнеча, двері валялися, зірвані з петель, а на сходах чорніли сліди важких черевиків…
