Я піднявся на ґанок обережно, намагаючись не змусити старі дошки рипіти. Внутрішні двері виявилися незамкненими. У хаті пахло тим самим, що й десять років тому: чебрецем, сушеною малиною, пічною золою і якимось особливим чистим холодком, який буває тільки в домах, де не тримають злої думки. На столі горіла гасова лампа. Демид сидів до неї боком, в окулярах із товстими скельцями, і перев’язував лляною ниткою пучки звіробою.
Він не обернувся.
— Сніг із чобіт обтруси, Остапе. Знову мені підлогу намочиш.
Я зняв куртку, збив сніг із підошов, пройшов до світлиці й сів навпроти. Старий майже не змінився. Зморшки стали глибшими, волосся побіліло остаточно, але погляд залишився колишнім: ясним, прямим, ніби він бачив не обличчя, а те, що людина ховає глибше за шкіру.
— Здрастуй, батьку.
Демид підвів очі поверх окулярів.
— Усе-таки приїхав. Левко, видно, не втримався. Старий базіка.
— Добре, що не втримався.
Тепер я бачив те, що він намагався приховати. На лівій щоці наливався жовто-фіолетовий синець. Кісточки правої руки були збиті. Комір старої фланелевої сорочки наддертий. Усередині в мене повільно затягнувся тугий гарячий вузол.
— Вони тебе били?
Демид усміхнувся, відклав трави.
— Штовхали. Лякати пробували. Хлопчаки із залізяками. Думають, раз у руках стріляє, значить, вони господарі життя. Я таких ще на великій війні бачив. Теж вірили, що світ під них прогнеться. Земля потім усіх однаково приймає.
Він зняв із печі важкий чайник, налив у дві глиняні кружки гарячого настою. Переді мною піднялася пара, що пахла м’ятою й смородиновим листом.
— Завтра вони повернуться, — сказав я.
— Знаю.
— І що ти хотів робити сам?
Демид помовчав, потім кивнув на скриню під іконами.
— Дідова двостволка там. Патрони з великою дроб’ю. Зустрів би. Ще настій приготував — дурман, беладона, дещо з лісового. Крапнути в самогон — здоровий чоловік за десять хвилин стане м’який, як мішок із борошном. Хотів бутель на ґанку залишити, ніби для примирення. Жадібні ж. Випили б.
Я слухав і розумів: старий не вижив би. Двостволка добра в руках твердого чоловіка, але проти чотирьох озброєних звірів її замало. Настоянка спрацює тільки в тому разі, якщо вони вирішать пити до пострілів. А ці могли спершу вбити, а потім уже шукати гроші.
— Де заощадження?
Демид насупився.
— Тобі навіщо?
— Я маю розуміти, що ми захищаємо.
Він важко зітхнув, ніби я попросив показати не схованку, а чужу сповідь. Потім опустився перед піччю навколішки, зсунув залізну заслінку, вийняв кілька цеглин зі старої кладки й дістав брезентовий мішок. Мішок був тугий, важкий.
На ньому не було ні замка, ні печатки. Тільки кілька вузлів, зав’язаних міцними старечими пальцями. Демид поклав мішок на стіл обережно, як кладуть хвору дитину. У ламповому світлі тканина здавалася ще старішою, протертою на кутах, але всередині відчувалася щільна вага чужих років, недоїдених вечерь, проданих телят, відкладених пенсій, заробітків, принесених у долонях і загорнутих у хустку.
— Тут не багатство, Остапе. Тут сім десятків надій на лікування. Тут гроші на похорон, на весілля, на новий дах після пожежі. Баба Ганна збирала на пам’ятник синові. Сусідська родина складала, щоб поставити дім замість згорілого. У кожного вузлика — своє горе. Віддам це їм — не гроші віддам. Людську віру продам. А людина без віри швидко звіріє.
Він говорив неголосно, але кожне слово вбивалося в мене міцніше за цвях. У цьому старому була та вперта правда, яку в будь-які смутні роки намагаються розчавити першою.
— Ти їм нічого не віддаси, батьку. Ховай назад.
Я підвівся й пройшовся хатою. Вікна маленькі, високі. Двері міцні, якщо підперти їх ізсередини. Але приймати бій у домі не можна: закидають запальним, і все скінчиться вогнем. Зустрічати їх треба на підході, там, де темрява й ліс стануть не перешкодою, а союзниками.
— Що в тебе на думці? — спитав Демид, повертаючи мішок у схованку.
— Я розвідник. Нас учили зустрічати гостей так, щоб вони забували, навіщо прийшли.
Я розклав на столі ліхтар, ніж і шнур.
— Розповідай мені все. Де старі ями, де стежки, куди машинам не пройти, де болото навіть у мороз не тримає людину…
