До світанку ми просиділи над грубою картою, яку Демид креслив вуглиною просто на стільниці. Він знав навколо кожну купину, кожну стару просіку, кожну повалену сосну, ніби ліс був не місцем, а продовженням його власної пам’яті. Показував занедбані вовчі ями, викопані ще багато років тому. Пояснював, де за городом ховається старий колодязь, а де починається трясовина, яку не бере навіть лютий мороз, бо знизу б’ють теплі ключі. Я слухав, ставив короткі запитання й складав у голові нічну операцію.
Часом він замовкав, примружувався і наче бачив крізь стіни зимовий ліс: де сніг над порожнечею лежить рівніше, де під кучугурою стирчить корінь, за який можна зачепитися, де вітер завжди здуває наст до льоду. Я відзначав це не на папері, а в пам’яті. Папір можна загубити, а в темряві в людини залишається тільки те, що вона встигла вбити собі під шкіру. Демид говорив без метушні, і що спокійніше він перелічував небезпечні місця, то ясніше ставало: цієї ночі ліс справді буде на нашому боці.
Розмовляти з Бугаєм та його людьми я не збирався. Мораль їм теж була ні до чого. Такі розуміють тільки силу, але ще краще вони розуміють страх, коли він приходить не до їхніх жертв, а до них самих. Я не хотів влаштовувати бійню. Мені треба було зламати їхню впевненість, позбавити звичної опори, змусити поїхати не переможцями, а людьми, які більше ніколи не повірять у власну безкарність.
Уранці снігопад стих. Мороз повернувся різко, до дзвону, схопив свіжий сніг крижаною кіркою. Повітря стало прозорим і колючим, наче в ньому плавали невидимі уламки скла. Я обійшов двір, вивчаючи сліди, залишені бандитами. Вони під’їжджали просто до хвіртки, отже, і сьогодні зроблять так само. Звичка до нахабства робить людину передбачуваною.
Демид дістав стару двостволку, розібрав, протер промасленою ганчіркою й зарядив. Потім зварив свій дурманний самогон. Рідина вийшла каламутна, з різким сивушним духом і солодкуватим трав’яним відтінком. Бутель ми поставили на ґанку, поруч поклали хліб і сало, посипане великою сіллю. Не подарунок — приманка для тих, хто звик брати все, що погано лежить, і не думати про ціну.
Я працював у дворі й біля лісової кромки. Перевіряв підходи, готував собі шляхи відходу, відзначав місця, де тінь щільніша, а сніг тримає крок без зайвого хрускоту. Стару вовчу яму прикрили гіллям і білою пеленою. Між соснами протягнули непомітний шнур так, щоб у темряві він став не стільки пасткою, скільки раптовим ударом по самовпевненості. Усе мало працювати на одне: розділити їх, збити подих, змусити кожного відчути себе самотнім.
Надвечір сонце опустилося за ліс і забарвило сніг тьмяним червоним світлом. Село ніби вимерло. Не рипнула хвіртка, не грюкнули двері, не кашлянув чоловік за парканом. Люди поховалися по хатах, і я не засуджував їх. Страх перед стволом сильніший за сором. У хаті ми сиділи без лампи. Тільки вугілля в печі мерехтіло червоним, відкидаючи на стіни довгі живі тіні.
— Боїшся? — тихо спитав Демид зі свого кутка.
Я перевірив пістолет. Метал клацнув сухо, виразно.
— Боятися я розучився того дня, коли зрозумів, що знову ходитиму. А от вони сьогодні почнуть учитися.
Настінний годинник пробив дев’яту. Удалині, з боку далекої дороги, піднявся низький рев мотора. Він наближався повільно, впевнено, з тією лінивою нахабністю, яку не можна сплутати ні з чим. Вони їхали по чужі гроші й чуже життя. Їхали до старого, якого вважали легкою здобиччю. Вони ще не знали, що біля самої межі світла й темряви їх уже чекає людина з позивним Яструб…
