Я вийшов у ніч і розчинився за стовбуром старої сосни за два десятки кроків від хвіртки. Мороз обпікав легені, але дихання залишалося рівним. Я спрямовував пару вниз, у комір, щоб біла хмарка не видала місця. У засідці тіло має ставати нерухомим, як камінь, а думки — холодними, як залізо на морозі. Тільки периметр. Тільки звуки. Тільки очікування.
Рев двигуна остаточно розірвав тишу. Фари прорізали темряву двома жорсткими променями, вихопили рвані сіни, чорні вікна й сніг, поцяткований давніми слідами. Позашляховик зупинився точно там, де я очікував. Двигун стих. На мить світ знову завмер, потім дверцята грюкнули одна за одною.
Їх було четверо. Водій — кремезний, у дутій куртці, метушливий, з руками, що постійно тягнулися до пояса. Двоє із заднього сидіння: високий худий, на прізвисько Довгий, з обрізом у руках, і щільний голений хлопець із пістолетом, що блиснув у світлі фар. Останнім вийшов Бугай. Дорога дублянка, хутряна шапка, повільні рухи людини, звиклої, що перед нею розступаються. Він потягнувся, хруснув шиєю й сплюнув у чистий сніг.
Ці люди приїхали не на бій. Вони приїхали, як приходять на ринок по вже оплачений товар. У місті їхня нахабність працювала: комерсанти платили, робітники мовчали, важливі люди відводили очі. Але тутешній ліс не знав їхніх правил. Тут вони були не господарями становища, а просто теплими тілами в холодній темряві…
— Гей, діду! — крикнув Бугай, і його хрипкий голос прокотився над дворами. — Час вийшов. Виходь зустрічати гостей.
Хата мовчала. Вітер пройшовся ялиновими лапами й ущух.
Бугай махнув рукою.
— Ламайте двері. Якщо старий хрич засів усередині, спалимо разом із хатою. Гроші все одно знайдемо.
Довгий і Голений рушили до ґанку врозвалку, перемовляючись і хихикаючи. Піднялися сходами — і зупинилися. На лаві біля дверей стояла пузата каламутна бутель, заткнута згорнутим папером. Поруч на чистій ганчірці лежали хліб і товстий шмат сала.
— Бугаю, глянь! — зареготав Голений. — Старий мирову виставив.
Ватажок піднявся ближче, примружився.
— Зрозумів, що жарти скінчилися. Вирішив задобрити.
Довгий висмикнув корок, і в морозне повітря вдарив густий запах самогону, трав і прихованої в солодкуватому духу небезпеки.
— Міцна, видать.
— Перевір, — ліниво кинув Бугай. — Тільки не все вижери.
Довгий приклався до горлечка жадібно, зробив кілька ковтків, крякнув і передав бутель Голеному. Той не став відставати. Водій теж потягнув руки, скаржачись на холод. Вони пили, сміялися, жували сало, вдоволені тим, що здобич сама почала стелитися перед ними. Бугай до бутля не доторкнувся. Чи то був розумніший, чи то обережність у нього заміняла розум.
Я дивився з темряви й рахував хвилини. Демид казав, що настій звалить міцного чоловіка швидко, але до того часу вони ще небезпечні. Треба було міняти розстановку сил, поки впевненість не встигла перетворитися на стрілянину.
— Досить хлептати, — нарешті кинув Бугай. — Двері виносьте. А ти, Довгий, обійди ззаду. Раптом дід через город полізе.
Високий невдоволено вилаявся, перехопив обріз зручніше й побрів уздовж стіни, провалюючись у сніг. Він ішов туди, де починався задній двір і темна стіна лісу. Туди, де чекав я. На війні за таку помилку — розділити групу вночі в чужому місці — платять одразу…
