Я рушив без поспіху. Ще вдень проклав собі вузьку стежку під деревами, прим’яв сніг до щільної основи, щоб тепер не видати себе хрускотом. Між стовбурами я ковзав низько, майже не змінюючи силуету, обходячи хату широкою дугою. Довгий важко сопів, матюкався на гілки, що чіпляли шкіряний плащ, і дивився тільки під ноги. Людина, яка не дивиться по боках у нічному лісі, вже наполовину програла.
У такі секунди не думаєш про злість. Злість шумить, а шум убиває. Я чув тільки його дихання, чув, як сніг сиплеться з гілки на комір, як обріз тихо стукає об ґудзик. Він був певен, що йде сам навколо чужої хати, а насправді вже входив у вузький коридор, де кожен його рух був прочитаний заздалегідь.
Біля похиленої лазні я завмер. Він порівнявся зі мною, відстань була менша за витягнуту руку. Від нього пахло кислим перегаром і чужою самовпевненістю. Два короткі рухи — і високий осів у сніг без крику. Він спробував сіпнутися, схопився за мій рукав, але сила пішла з нього раніше, ніж він зрозумів, хто перед ним. Я обережно опустив його, зв’язав руки за спиною, стягнув щиколотки, заткнув рота хусткою й потягнув у ліс до старої ями. Тіло глухо вдарилося об промерзле дно. Вибратися звідти зв’язаним він не міг.
Обріз я розрядив і кинув далеко в замет. Один вибув. У дворі все ще долинали удари в двері. Голений і водій били ногами в міцну дубову стулку, підперту зсередини важкою колодою. Двері навіть не здригалися.
— Міцна, зараза! — видихнув Голений. — Тут сокира потрібна!
І тут настій почав брати своє. Голений похитнувся. Хотів ухопитися за перила, промахнувся, пістолет випав з ослаблих пальців і дзенькнув об сходинку.
— Бугаю… — язик у нього заплітався, ніби в роті з’явилася вата. — Мене щось… веде… ноги не тримають…
Він сів просто на ґанок, завалився набік, ударився плечем об косяк і захропів так голосно, що в тиші це прозвучало майже непристойно. Водій відсахнувся.
— Гей, Голений, ти чого?
Він трусив його за плече, але той уже не належав цьому світові. Бугай ступив до них, і на його обличчі майнула перша справжня тріщина. Він подивився на спорожнілий бутель, потім на підручного, що хропів.
— Старий гад отруїв, — прошипів він і вихопив пістолет. — Підійми ствол! Чого застиг?
Водій підняв пістолет Голеного тремтячими руками. Страх почав розправлятися в них, як холодний дим. Вони приїхали лякати, але ніч повернула дзеркало.
— Довгий! — заревів Бугай у бік лісу. — Довгий, ти де? Сюди!
Ліс мовчав. Тільки стара сосна рипнула десь у темряві.
Водій позадкував до машини.
— Бугаю, та ну його. Валимо. Довгий пропав, Голений майже здох. Дід щось намутив.
— Стояти! — Ватажок наставив ствол уже на свого. — Крок до машини зробиш — сам тебе покладу. Нема тут нікого, крім старого. Довгий нажерся й у снігу валяється. Іди знайди.
Водій ковтнув. Темрява лякала його сильніше, але пістолет Бугая був ближче. Він ступив до рогу хати, виставивши перед собою зброю. Рука тремтіла так, що навряд чи він влучив би в двері сараю з двох кроків. Я підняв із землі заздалегідь підготовлений шматок льоду й кинув його через дах лазні. Лід із тріском упав у сухі кущі праворуч. Водій скрикнув, розвернувся і вистрілив на звук. Спалах на мить засліпив його самого. Цієї миті вистачило.
Я бачив його обличчя в короткому зрізі фар: губи розкриті, очі бігають, на лобі виступив піт, хоча мороз кусав шкіру до білих плям. Він уже не шукав старого. Він шукав підтвердження, що поруч стоїть хоч щось зрозуміле: людина, двері, собака, тінь. Невідомість виявилася страшнішою за будь-яку загрозу. Саме в такі секунди ламається той, хто звик бути сміливим тільки поруч зі своїми.
Я вийшов із тіні, вибив зброю й коротким ударом погасив його свідомість. Потім ривком відтягнув за лазню. Усе зайняло менше пів хвилини. Бугай залишився сам посеред двору, обертаючись на місці, як звір, який раптом зрозумів, що заганяють уже його…
