Дзвінок пролунав ближче до середини ранку, коли він майже змусив себе повернутися до звіту щодо одного зі складів. Незнайомий номер висвітився без імені, але з місцевим кодом. Назар не схопив слухавку одразу — лише поставив чашку на стіл, повільно, щоб не пролити каву, і відповів.
— Назаре Климовичу? Це Лариса Федорівна з пологового відділення. Ми з вами спілкувалися через Ростислава Петровича.
Він випростався. Жодного хвилювання в голосі бути не повинно — він надто добре вмів тримати себе. Але пальці, що стиснули телефон, видали його самому собі.
— Я слухаю.
— Народилася дівчинка, — сказала жінка. — Третій день. Здорова, показники хороші. Але обставини не зовсім звичайні. Мати поки що відмову не підписала. Вона вагається. Думає. Ми не маємо права тиснути, ви розумієте. Але, можливо, якщо ви приїдете й поговорите, це допоможе всім. Їй — ухвалити рішення. Вам — зрозуміти, чи готові ви до такої дитини.
Назар заплющив очі на одну коротку секунду. Дівчинка. Третій день. Здорова. Ці слова лягли в нього надто важко для звичайної інформації.
— Коли можна бути у вас?
— Зараз. Краще до обіду, потім обхід і процедури.
Він уже підвівся з-за столу й поглядом шукав піджак. Водити самому в такому стані було б нерозумно. Назар викликав машину, скасував дві зустрічі, сухо написав помічниці, що буде недоступний, і вийшов із квартири з тим дивним відчуттям, коли людина ще не знає, що відбувається, але вже розуміє: колишнім день не залишиться…
