— Моя зарплата, мій кредит, моя машина. Ти не маєш права вказувати мені, що робити.
— Я маю право, — заперечила Анна. — Якщо це зачіпає наш спільний бюджет. Ми живемо разом, плануємо майбутнє. Такі рішення повинні прийматися спільно.
— Ми не одружені, — раптом сказав Дмитро. — Тож твоя думка не має значення.
Слова повисли в повітрі, важкі та холодні. Анна завмерла, дивлячись на нього і не вірячи своїм вухам.
— Що ти сказав? — тихо запитала вона.
Він схрестив руки на грудях:
— Ми не чоловік і дружина. Офіційно. У нас немає спільного господарства, немає юридичних зобов’язань. Тож мої фінансові рішення — це моя справа, а не твоя.
Анна відчула, як щось усередині обірвалося, немов тонка нитка, яка тримала їх разом, зникла.
— Зрозуміло, — сказала вона. — Ми не одружені, тож моя думка не має значення.
— Саме так, — він розсміявся, не помітивши зміни в її тоні. — Ти занадто багато переживаєш. Все буде добре. Я впораюся з невеликим боргом. А якщо не зможу, тоді попрошу тебе допомогти.
Дмитро відповів просто:
— Ти ж не відмовиш, так?
Анна повільно підійшла до столу, взяла кредитні документи й глянула на них. Внизу дрібним шрифтом був рядок: «Порука не потрібна».
— Добре, — сказала вона, залишаючи документи. — Ми не одружені, тож моя думка не має значення. Значить, мої гроші — тільки мої, а не наші.
Дмитро розсміявся:..
