Вона підійшла до нього впритул і подивилася прямо в очі.
— Знаєш що? Ти маєш рацію. Ми дійсно не розписані, і тепер все буде працювати по-іншому. Хочеш машину? Купуй. Не можеш платити свою частку? Йди. Це моя оренда, договір на мене. Я плачу за оренду. І моя думка, яка «не береться до уваги», тепер єдина, яка має значення.
— Ти не можеш мене вигнати…
— Я можу. — Анна дістала договір оренди. — Подивися, орендар — Анна Сергіївна Морозова. Тільки я. Ти тут вписаний? Ні. Ти платиш оренду? Ні. Ти маєш права на це житло? Ні. Тож так, я можу.
Дмитро стояв з відкритим ротом, не знаходячи слів.
— У тебе є вибір, — продовжувала Анна. — Або ти відмовляєшся від цього кредиту прямо зараз, поки не пізно. Договір дає тобі 3 дні на відмову. І ми сідаємо як дорослі люди, обговорюємо нашу фінансову ситуацію разом, враховуючи мою думку. Або ти забираєш машину, йдеш звідси й живеш так, як хочеш. Без мене. Я встановлюю межі.
Анна встановила межі, які мала встановити давно.
— Ти не можеш одночасно ігнорувати мою думку і використовувати мої гроші. Ти не можеш жити в моєму домі й диктувати свої правила. Вибирай.
Дмитро мовчав, переводячи погляд з неї на документи на столі.
— Мені потрібно подумати, — нарешті видавив він.
— Думай, — погодилася Анна. — У тебе є три дні, поки не закінчиться пільговий період відмови. Потім я міняю замки. З машиною чи без неї — вибирай. Зі мною чи без мене — теж вибирай. Але жити за мій рахунок та ігнорувати мене більше не вийде…
