Павло Чернявський зупинився посеред коридору своєї компанії та прислухався до тиші.
Сьома вечора — час, коли офіс «Чернявський Софт» перетворювався з галасливого вулика на пустельний простір із гудячими серверами та миготливими лампочками на принтерах. Сорок два роки, двадцять з яких він присвятив IT-індустрії, навчили його цінувати ці хвилини.
Саме в такі моменти можна було почути справжній пульс компанії: не робочий гул, а щось глибше, справжнє. Він прямував до свого кабінету з текою фінансових звітів, коли почув тупіт маленьких ніг. Павло ледве встиг повернутися, як у нього врізалося щось легке й тепле.
Дівчинка років шести відсахнулася, підняла на нього величезні карі очі й винувато стиснула губи.
— Ой, вибачте, — пропищала вона, намагаючись сховати за спину пом’яту розмальовку.
Павло мимоволі посміхнувся. У цьому стерильному світі серверів і бізнес-планів дитячий сміх здавався чимось неймовірно живим і справжнім.
— Нічого страшного, — сказав він, сідаючи навпочіпки. — Як тебе звати?
— Міла. — Дівчинка перестала ховати розмальовку і показала йому картинку з кривуватим рожевим єдинорогом. — Я тут мамі не заважаю.
— Чесно?
— Просто сиджу тихо й малюю.
— Вірю. — Павло дістав з кишені цукерку в яскравій обгортці.
Звичка, що залишилася з тих часів, коли його власна донька була такого ж віку. Щоправда, зараз Катя вчилася в Лондоні й дзвонила раз на місяць. І кожна розмова з нею перетворювалася на ввічливий обмін новинами, позбавлений тієї дитячої безпосередності, яку він бачив зараз перед собою.
— Тримай. Тільки мамі скажи, що дядько пригостив, добре?
Міла засяяла, схопила цукерку і притиснула її до грудей, немов це був найбільший скарб на світі.
— Ви добрий, — зробила вона висновок із серйозністю, властивою тільки дітям. — Не такий, як інші дядьки тут. Вони весь час похмурі ходять і не помічають нікого.
Павло хотів уже піднятися і продовжити шлях, але дівчинка раптом смикнула його за рукав піджака.
— А хочете, я вам секрет розповім? — прошепотіла вона змовницьким тоном, озираючись на всі боки так серйозно, немов ішлося про державну таємницю.
— Секрет? — Павло здивовано підняв брову. — Який секрет?
Міла нахилилася ближче.
— Я сьогодні чула, як одна тітка розмовляла по телефону, — почала дівчинка, дивлячись на нього з абсолютною серйозністю. — Вона була в тій кімнаті, де мама миє підлогу. Кімната з великими шафами і квіткою на вікні. Мама сказала мені посидіти в коридорі, але я хотіла пити і пішла шукати її. І почула.
Павло відчув, як щось усередині напружилося. Інстинкт, відточений роками ведення бізнесу, миттєво ввімкнув тривогу.
— Що ж ти почула? — запитав він максимально спокійно, намагаючись не показувати раптового інтересу.
— Тітка говорила, що ввечері віддасть комусь важливі папірці. — Міла насупилася, згадуючи. — Вона сказала: «Він навіть не здогадається. Сам винен, що не цінує і не платить як треба». А потім ще щось про те, що в неї буде нове місце, і там усе буде краще. І ще вона сказала: «До п’ятниці все закінчиться, і я буду вільна».
Кров застигла в жилах Павла. Він випростався, відчуваючи, як холоне потилиця.
— Міло, послухай мене уважно, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Ти можеш описати цю тітку?
Павло подивився на її нижню губу.
— У неї довгі червоні нігті, — почала вона, загинаючи пальці. — Такі блискучі, як у принцеси з мультика. І вона пахне полуничкою. Мені сподобався запах. І ще в неї волосся темне, до плечей. І вона носить високі туфлі, такі, що цокають по підлозі. Мама каже, що в таких ходити незручно, але красиво.
Павло відчув, як земля йде з-під ніг. Цей опис міг підходити тільки одній людині — Світлані Берегай, начальнику відділу кадрів. 46 років, у компанії п’ять років, завжди доглянута, завжди з бездоганним манікюром кольору стиглої вишні. Полуничний парфум — її візитна картка, яку всі в офісі знали і за якою можна було визначити її присутність за кілька метрів…
