О пів на дев’яту він приїхав до офісу. Зазвичай у цей час компанія тільки прокидалася. Співробітники підтягувалися до дев’ятої, пили каву, обговорювали плани на день. Але сьогодні атмосфера була іншою. Павло відчував напругу в повітрі. Люди переглядалися, перешіптувалися. Новини в таких компаніях поширюються швидко, і хоча вчорашня нарада була закритою, чутки просочилися.
Олена Струніна зустріла його біля кабінету з текою документів і тривожним виразом обличчя.
— Павле Ігоровичу, доброго ранку, — сказала вона. — Вам дзвонили зі «Статус Тех». Якийсь Володимир Касаткін, представився директором з розвитку. Просив передзвонити протягом дня. Сказав, що питання термінове.
Павло зупинився.
— Касаткін? Це той самий, з яким Світлана домовлялася? — Олег М’ячин перевіряв учора контакти.
Олена погортала записи.
— Так, саме він. Дзвінки Світлани йшли на його номер.
— Цікаво, — Павло насупився. — Значить, вони нервують. Добре. Запиши, передзвоню після обіду. Нехай повисять у невідомості.
Він пройшов до кабінету і насамперед зателефонував Олегу М’ячину.
— Олеже, як підготовка?
— Усе йде за планом, — відповів начальник безпеки. — Кафе «Метрополь» я перевірив особисто сьогодні вранці. Невеликий заклад, три зали, середня прохідність. Домовився з адміністратором. Вони дозволили встановити камеру в залі, де зазвичай призначають ділові зустрічі. Скажемо, що перевіряємо персонал. Ще наша людина сидітиме за сусіднім столиком зі спрямованим мікрофоном. Плюс Світлана буде з диктофоном у сумці.
— А вона точно прийде?
— Дзвонив їй сьогодні вранці. Підтвердила. Каже, що Касаткін учора ввечері написав їй, уточнив час. Вони нічого не підозрюють.
— Чудово. Кого беремо свідками?
— Вас, мене, Віру Язвінську як юриста, — перерахував Олег. — І я домовився з дільничним з відділення. Офіційно він проходитиме повз, але за моїм сигналом зайде і зафіксує факт передачі. Це додасть законності всій процедурі.
— Добре продумано, — схвалив Павло. — Зустрічаємося о п’ятій вечора в моєму кабінеті. Фінальний інструктаж.
Він поклав слухавку і задумався. Дзвінок від Касаткіна насторожував. Можливо, у них щось пішло не так? Або вони просто хочуть уточнити деталі? А може, вже зрозуміли, що Світлана попалася, і намагаються промацати ґрунт?
О десятій ранку до нього в кабінет зайшов Геннадій Рудницький з товстою текою.
— Закінчив розрахунки, — сказав фінансовий директор, розкладаючи на столі таблиці. — Дивіться. Три контракти, які ми втратили за останні чотири місяці. Перший — «Технопром», пішли до «Статус Тех» у серпні. Сума контракту — 3 мільйони 800 тисяч. Другий — «Сибірські системи», пішли у вересні — 5 мільйонів 200 тисяч. Третій — «Схід Логістика», пішли в жовтні — 4 мільйони.
— І разом? — запитав Павло.
— 13 мільйонів. — Геннадій провів пальцем по підсумковому рядку. — Це прямі втрати. Якщо рахувати упущену вигоду і репутаційні збитки, цифра зросте вдвічі.
Павло кивнув.
— Зможеш довести зв’язок між витоком і втратою контрактів?
— Частково. — Геннадій кивнув. — Я підняв умови, які «Статус Тех» запропонували нашим клієнтам. У всіх трьох випадках їхня пропозиція була на 5-7% нижчою за нашу. Причому саме настільки, скільки потрібно, щоб перебити ціну, але не піти в збиток. Немов вони точно знали, яку суму нам назвати.
— А вони й знали, — похмуро сказав Павло. — Світлана передала їм наші комерційні пропозиції. Вони просто підрізали ціну і забрали клієнтів.
— Саме так. — Геннадій склав документи назад у теку. — Це називається недобросовісна конкуренція. Штраф для юридичних осіб — від 300 тисяч до 3 мільйонів. Плюс відшкодування збитків за цивільним позовом.
— Значить, після сьогоднішньої зустрічі у нас будуть усі підстави подати на них до суду, — резюмував Павло. — Добре. Підготуй повний пакет документів. Як тільки зафіксуємо передачу, відразу подаємо позов.
Геннадій пішов, а Павло залишився наодинці зі своїми думками. Він розумів, що судовий процес може затягнутися на місяці, а то й роки. Але принципово важливо було показати, що з його компанією не можна грати в такі ігри.
О другій годині дня йому зателефонувала Віра Язвінська.
— Павле Ігоровичу, я зв’язувалася зі Світланою, — повідомила юристка. — Вона підписала угоду про сприяння. Офіційно вона зобов’язується з’явитися на зустріч, передати підготовлені документи і дати свідчення про свої контакти з представниками «Статус Тех». Натомість ми зобов’язуємося не подавати на неї цивільний позов. Звільнення за статтею залишається в силі.
— Вона як? Не зламалася?
— Тримається. — Віра помовчала. — Але видно, що переживає. Питала, що буде після звільнення. Я сказала чесно: з таким записом у трудовій влаштуватися буде складно. Особливо в нашій сфері.
— Це її вибір, — жорстко сказав Павло. — Ніхто її не змушував продавати інформацію.
— Розумію, — погодилася Віра. — Просто… вона все-таки людина. І помилилася.
— Помилки бувають різні. — Павло потер перенісся. — Забути відправити лист — це помилка. Свідомо вкрасти комерційну таємницю і продати конкурентам — це зрада.
Після розмови з Вірою Павло все ж вирішив передзвонити Касаткіну. Цікаво було почути, що скаже людина, яка через кілька годин попадеться на крадіжці чужої інформації. Він набрав номер. Відповіли після третього гудка.
— Володимир Касаткін слухає, — пролунав упевнений чоловічий голос.
— Добрий день, це Павло Чернявський, «Чернявський Софт». Ви дзвонили вранці…
