— А, Павле Ігоровичу! — Голос став ще бадьорішим. — Дякую, що передзвонили. Розумієте, в чому річ? Я б хотів зустрітися з вами й обговорити можливу співпрацю наших компаній.
— Співпрацю? — Павло ледве стримав посмішку. — Наскільки я знаю, ми конкуренти.
— Ну, конкуренти — це голосно сказано, — розсміявся Касаткін. — Ринок великий, місця вистачить усім. Я думаю, ми могли б знайти точки дотику. Розділити сфери впливу, так би мовити.
— Цікава ідея, — обережно сказав Павло. — А що конкретно ви пропонуєте?
— Давайте зустрінемося, обговоримо за чашкою кави, — запропонував Касаткін. — Можливо, сьогодні ввечері? Я буду у вашому районі.
— Сьогодні не вийде, — відмовив Павло. — У мене важливі справи.
— Шкода. — У голосі Касаткіна почулося розчарування. — Ну що ж, тоді зв’яжемося пізніше.
— Всього доброго.
Павло поклав слухавку і задумався. Касаткін явно намагався промацати ґрунт. Можливо, вони вже відчули недобре? Чи це була спроба відвернути увагу перед вечірньою зустріччю зі Світланою? У будь-якому разі, через кілька годин все проясниться.
О п’ятій вечора в кабінеті Павла зібралася вся група. Олег М’ячин розклав на столі схему кафе і розставив фігурки, що зображували учасників операції.
— Дивіться, — сказав він, показуючи на план. — Світлана прийде першою, займе столик біля вікна в дальньому залі. Це її звичайне місце, вони домовлялися саме там. Касаткін прийде трохи пізніше, так вони домовилися. Наша людина, Максим з відділу безпеки, сяде за сусідній столик під виглядом відвідувача. У нього буде спрямований мікрофон, замаскований під планшет. Камера висить над барною стійкою, охоплює весь зал.
— А де будемо ми? — запитала Віра.
— В машині на парковці, — відповів Олег. — Максим передаватиме аудіо в реальному часі. Як тільки Світлана передасть флешку або документи, я подам сигнал дільничному. Він зайде, представиться, попросить усіх пройти до відділення для дачі пояснень. Там складемо протокол, зафіксуємо свідчення.
— А якщо Касаткін спробує знищити флешку? — висловив побоювання Кирило.
— Не встигне, — впевнено сказав Олег. — Дільничний зайде через 30 секунд після передачі. Максимум хвилина. За цей час він фізично не зможе щось зробити на людях.
— Добре, — Павло кивнув. — Світлана в курсі всього плану?
— Так, — підтвердила Віра. — Вона приїде до кафе без нас, увійде одна, займе столик. Поводитиметься природно, наче нічого не сталося. Диктофон у неї в сумці, вона не повинна його діставати. Головне, щоб Касаткін сам підтвердив, що знає про походження інформації і готовий її прийняти.
— А якщо він відмовиться? — запитав Кирило. — Скаже, що не розуміє, про що мова?
— Тоді Світлана повинна наполягти, — пояснив Олег. — Нагадати про їхні попередні домовленості, згадати суму, яку їй обіцяли. Все це буде записано. Навіть якщо він не візьме документи, факт спроби передачі та його обізнаність будуть доведені.
Павло подивився на годинник. Пів на шосту.
— Виїжджаємо. Олеже, ти за кермом. Віро, бери документи. Кириле, ти залишаєшся за головного. Якщо щось піде не так, я зателефоную.
Вони спустилися на парковку і сіли в непомітний темний седан. Олег завів машину, і вони виїхали на вечірні вулиці міста. Затори були невеликі, і через 20 хвилин вони припаркувалися біля кафе «Метрополь». Звідси було добре видно вхід, але ззовні їх було не розгледіти.
О 18:45 до кафе під’їхало таксі, з якого вийшла Світлана. Вона була одягнена строго: чорний брючний костюм, світла блузка, волосся зібране. У руках невелика шкіряна сумка. Павло провів її поглядом. Вона увійшла всередину, не озираючись.
— Максим уже на місці, — повідомив Олег, дивлячись у телефон. — Світлана сіла за столик, замовила каву. Поводиться спокійно.
Минуло 10 хвилин томливого очікування. У салоні машини стояла тиша, яку порушував лише шум автомобілів, що проїжджали повз. О 18:58 до кафе під’їхав чорний позашляховик. З нього вийшов чоловік років п’ятдесяти, високий, сивуватий, у дорогому пальті. Павло впізнав його по фотографії, яку Олег показував вранці: Володимир Касаткін.
— Він прийшов, — тихо сказав Олег і ввімкнув динамік телефону.
Через динамік почулися приглушені звуки кафе: дзвін посуду, неголосна музика, голоси відвідувачів. Потім чітко пролунав голос Світлани:
— Добрий вечір, Володимире Олеговичу.
— Доброго дня, Світлано Андріївно, — відповів чоловічий голос. — Вибачте за запізнення, затори.
— Нічого, я тільки прийшла.
— Сідайте. — Шум відсунутого стільця, шурхіт одягу. — Що будете пити?
— Еспресо, — сказав Касаткін і, мабуть, покликав офіціанта.
Пауза. Потім голос Касаткіна став тихішим, інтимнішим:
— Ну що, ви все принесли?
Павло напружився.
— Ось воно, — голос Світлани був спокійним. — Флешка з усіма документами, які ми обговорювали. Договори, контактні дані клієнтів, стратегічний план на наступний рік.
— Чудово. — У голосі Касаткіна почулося задоволення. — Це саме те, що нам потрібно. З цією інформацією ми зможемо серйозно потіснити Чернявського на ринку.
— А як щодо мого працевлаштування? — запитала Світлана. — Ви ж обіцяли посаду директора з персоналу?
— Звичайно, звичайно, — запевнив Касаткін. — Щойно ви офіційно звільнитеся, ми відразу оформимо вас. Зарплата 250, як домовлялися. Плюс бонуси за особливі заслуги. За цю інформацію я готовий додати ще 100 тисяч зверху.
Павло напружився. Значить, 350 тисяч коштувало для Світлани зрадити компанію.
— Давайте флешку, — попросив Касаткін.
Шурхіт, легкий стук. Мабуть, Світлана поклала флешку на стіл.
— Ось, тримайте.
— Прекрасно. — Голос Касаткіна звучав задоволеним. — Світлано Андріївно, ви не пошкодуєте. У нас ви зможете реалізувати весь свій потенціал…
