Уночі Антон дістав материнського листа, але конверт знову лишився закритим. Спочатку треба було навідати Валентину Сергіївну, розпорядитися останніми грошима й виконати обіцянку перед Іриною. Лише після цього він міг увійти до найближчого відділку поліції та вимовити зізнання, на яке слідчі, ймовірно, вже чекали. Порядок цих дій мав для нього значення.
Наступного дня Антон поїхав на цвинтар. Сніг давно зійшов, біля простого хреста пробивалася трава, на горбку лежали торішні гілки. Він розчистив ділянку, протер табличку, підфарбував дерево й довго стояв перед материнським ім’ям. Говорити вголос не наважився: вимовлені слова звучали б театрально, тому звертався до неї подумки.
Антон зізнався, як сильно сумував, як пізно зрозумів ціну власної довірливості й наскільки винен перед нею. Розповів, що Ірина перебуває в безпеці й потроху повертається до життя. Про трьох чоловіків сказав лише, що вони більше нікого не ошукають і нікому не завдадуть кривди. Материного схвалення він не просив. Відповідь однаково лежала в нерозпечатаному листі, а зроблений вибір мав лишитися тільки його відповідальністю.
На останні гроші Антон замовив гранітний пам’ятник. Його обіцяли виготовити за місяць, а Андрій погодився встановити плиту й огорожу. На камені мав з’явитися короткий рядок: «Мамо, пробач, що запізнився». Антон знав, що друг доведе справу до кінця, навіть якщо ніхто не зможе перевірити, нагадати чи подякувати.
Останній вечір вони знову провели за чаєм. Андрій розумів, що вранці гість піде й уже не повернеться до цього дому, але відмовляти не намагався. Втеча зробила б безглуздими Антонові слова про чесне покарання. Перед сном той попросив навідувати Ірину, допомагати з лікуванням і підтримувати доти, доки вона не зможе самостійно розпоряджатися життям.
Андрій звично відповів: «Зроблю». Одне слово містило більше надійності, ніж усі обіцянки родини Яремчуків. Друзі потисли руки, незграбно обійнялися й розійшлися по кімнатах. Спати Антонові майже не хотілося. До світанку він сидів біля вікна, слухав поодинокі автомобілі, згадував прожиті поруч місяці й спостерігав, як темне небо стає сірим.
Уранці він одягнув єдину білу сорочку й зібрав ту саму полотняну сумку, з якою вийшов на волю. Усередині лежали вода, змінна білизна, фотографія Валентини Сергіївни й закритий конверт. Усе нагадувало січневий день біля брами, тільки тепер Антон точно знав напрямок і причину своєї дороги. Він прийшов до місцевого відділку поліції без супроводу.
У приміщенні пахло засобом для прибирання й дешевою кавою. Бляклі казенні стіни нагадали кабінет, де сім із половиною років тому Антон підписав неправдиве зізнання. За стійкою сидів молодий черговий зі стомленими очима. Відвідувач попросив викликати слідчого, який займався трьома тілами, знайденими в лісі.
Черговий уточнив, чи прийшов він як свідок. Антон поклав розкриті долоні на стійку й відповів, що свідчити не збирається. Потім назвався, подивився працівникові просто в очі й тихо сказав: «Це зробив я». Молодий чоловік кілька секунд не рухався, ніби не відразу збагнув почуте, потім повільно потягнувся до внутрішнього телефона…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
