Слідчим виявився чоловік років тридцяти в пом’ятому піджаку й із темними колами під очима. Лісова справа явно не давала йому спати. Він провів Антона до невеликого кабінету, увімкнув запис, підготував бланки й кілька разів перепитав, чи справді відвідувач готовий давати свідчення до розмови із захисником. Антон підтвердив, що прийшов добровільно й розповість усе без попередніх умов.
Почав він із нічної аварії. Назвав Богдана справжнім водієм, Сергія — тверезим пасажиром і свідком, Миколу Степановича Дорошенка — людиною, якій ніхто не спробував вчасно допомогти. Розповів про дзвінок багатому батькові, людей, які приїхали приховати наслідки, і Віталіїв візит за тиждень. Потім перейшов до погроз близьким, обіцянки короткого строку й захисника, який насправді служив родині винуватця.
Далі пролунала історія листів Валентини Сергіївни. Спочатку вони надходили щотижня, потім дедалі рідше й одного дня припинилися. Антон описав кухню Людмили Павлівни, медичну картку з чотирнадцятьма зверненнями, відмови від госпіталізації та незакритий кран. Слідчий писав швидко, але поступово рівні рядки ставали нерівними, а ручка дедалі частіше зупинялася над папером.
Антон розповів про могилу без огорожі й квартиру, де Богдан із приятелями почувалися господарями. Про Ірину на дивані, її нерухомий погляд, сліди на руках і глузливу фразу про борги. Потім назвав Андрія, старого лісника, мапу, три дерева й мурашники. Він не приховував імен, але наголошував: остаточне рішення ухвалив сам, а ні Андрій, ні Мирон Федорович на галявині не були.
Слідчий почув про спостереження за звичними маршрутами, три викрадення й покинутий заміський будинок. Антон не намагався применшити чотири місяці неволі, щоденні поїздки чи рішення чекати весни. Співрозмовник кілька разів підводив голову, ніби сподівався помітити сумнів, потьмарення розуму чи спробу виправдатися. Але розповідь звучала послідовно, і жоден учинок не перекладався на іншого.
Говорячи про підмінену експертизу, подвійну роль захисника й семирічний вирок, Антон не перетворював недовіру до системи на виправдання лісової розправи. Ці обставини пояснювали шлях до злочину, але не давали права його скоювати. Він чітко розділяв причини та відповідальність, як розділяв перший, чужий строк і майбутній — власний. Слідчий слухав із важким виразом обличчя.
Останніми були нічна дорога, каністра, пляшки з водою й три картки. Антон відтворив кожен напис і розповів, як поїхав, коли від мурашників до дерев потяглися перші вервечки. Він не пришвидшував розповіді й не замінював тяжкі подробиці загальними словами, хоча голос часом ставав глухішим. У кабінеті було так тихо, що чувся гул старої лампи. Слідчий зблід і довго дивився на ручку, що завмерла над бланком.
Він запитав, чи розуміє Антон, яке покарання йому загрожує. Той відповів, що вже провів сім років в ув’язненні й добре знає ціну тривалого строку. Тепер він прийшов сам, бо зобов’язаний відповідати за рішення, ухвалене свідомо. На відміну від попереднього вироку, новий не ґрунтуватиметься на підмінених доказах, чужих грошах і брехні.
Антон підвівся й простягнув руки. Сім років, сказав він, чекав справедливості від слідства й суду, поки винні жили в його квартирі та знущалися з Ірини. Закон не виставив їм рахунку, тому він зробив це сам — незаконно й обдумано. На завершення попросив надягти кайданки й додав, що за власний учинок готовий відповідати без торгу.
Слідчий не відразу віддав розпорядження. Він вийшов у коридор, комусь зателефонував, стишивши голос, однак крізь тонкі двері все одно було чути розгублені інтонації. Молодий працівник розслідував потрійне вбивство й зіткнувся з історією, що не вкладалася у звичні категорії. Це нічого не скасовувало, але робило причини злочину надто людськими й тяжкими…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
