Судовий розгляд розпочався за чотири місяці. Матеріали швидко потрапили до новин і мережевих каналів, суспільство розділилося. Перед будівлею збиралися журналісти, а в залі майже не лишалося вільних місць. Одні вимагали для Антона найсуворішого покарання, інші вважали, що його треба звільнити, треті не наважувалися підтримати жодну зі сторін. Історія не вкладалася у зручну схему, де одна людина беззастережно права, а інша є втіленням зла.
Лариса Вікторівна Гнатюк сама запропонувала стати його захисницею. Їй було близько шістдесяти, сиве волосся вона збирала в тугий вузол, а з-за тонких окулярів уважно дивилися гострі очі. Прочитавши матеріали, жінка майже дві доби не спала, робила нотатки на полях і поверталася до старих протоколів. Потім приїхала до Антона й відразу попередила: виправдовувати те, що сталося в лісі, не буде. Її завдання — показати весь шлях, який привів людину на галявину, нічого не приховуючи й не спрощуючи.
Захист будувався не на запереченні очевидного, а на повній історії. Лариса Вікторівна не оскаржувала добровільного зізнання й не намагалася подати розправу як нещасний випадок. Вона відновлювала причинно-наслідковий ланцюг: сфальсифіковану справу, чужий строк, порушені обіцянки, смерть матері й багаторічне руйнування Ірини. Така позиція не обіцяла свободи, але давала суду змогу побачити не лише останній злочин.
На засіданнях захисниця крок за кроком порушувала давню справу про аварію. У початкових протоколах виявили суперечності, а у фінансових документах — велику суму, проведену через представника родини Яремчуків. У матеріалах її назвали виплатою Антонові, хоча ні він, ні Валентина Сергіївна грошей не отримали. Той самий чоловік переконував обвинуваченого зізнатися й водночас домагався тяжчого покарання, ніж обіцяв.
До зали принесли медичну картку матері. Чотирнадцять звернень, призначення, відмови від госпіталізації та останній запис про брак коштів займали кілька сухих сторінок. Людмила Павлівна розповіла про обіцянки молодиків, єдиний візит із продуктами й поступове погіршення стану подруги. Коли вона описувала воду, що просочилася крізь стелю, у залі ніхто не ворушився.
Головним поворотом стала незалежна перевірка збережених матеріалів попередньої справи. Сліди на кермі не збіглися з відбитками Антона й указували на перебування Богдана за водійським місцем. З’ясувалося, що первинний висновок підмінили. Працівник, який керував розслідуванням сім років тому, невдовзі після вироку придбав будинок за кордоном і давно там жив.
Для Антона ці висновки означали більше, ніж виправлення кількох рядків в архіві. Подвійна роль колишнього захисника й поспішний від’їзд керівника слідства доповнювали картину давнього обману. Те, що роками лишалося бездоказовим відчуттям зради, уперше дістало підтвердження. Правда з’явилася надто пізно, але вже не могла зникнути після чийогось впливового дзвінка.
Зала загомоніла, і судді кілька разів довелося вимагати тиші. Обвинувачення наполягало: корупція в попередній справі не дає людині права самостійно виносити й виконувати вирок. Захист із цим не сперечався, але просив урахувати незаконне засудження, смерть Валентини Сергіївни, багаторічне насильство над Іриною й добровільну явку. Антон слухав, не відводячи погляду й не намагаючись здаватися кращим.
Потім секретарка назвала Ірину Коваль. Вона підвелася з місця в третьому ряду — усе ще худенька, у простій темній сукні, але вже з ясним поглядом. Антон бачив її вперше після зустрічі в центрі й помітив, як тремтять пальці на теці. Ірина підійшла до місця свідка, підвела очі на суд і приготувалася розповісти те, про що мовчала сім років…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
