Павло захлинувся. Його обличчя пішло багряними плямами від обурення й ущемленого чоловічого его. Перед усіма родичами дружина щойно вказала йому його справжнє місце в харчовому ланцюгу.
— Та я з тобою розлучуся після такого, — виплюнув він, гордо задираючи підборіддя. — Я не стану терпіти такого ставлення до мого сина і до моєї матері. Моя сім’я — це святе.
Оксана кивнула, взяла свою маленьку сумочку зі стільця й поправила ремінець на плечі.
— Ну що ж, баба з воза — кобилі легше. Максиме, ще раз із днем народження. Не бери приклад із тата. Працюй головою. Ірино, бувай.
Вона розвернулася й пішла до виходу з ресторану, цокаючи підборами по кахляній підлозі. Надворі мрячив холодний приємний дощ.
Оксана сіла у свою машину, завела двигун і ввімкнула двірники. Попереду на неї чекала заміна замків у квартирі, де жила свекруха, пакування речей Павла у великі чорні пакети й життя, у якому більше не було чужих рулеток, картонних коробок і безхребетних інженерів.
