Зневірившись вийти заміж до 32 років, Оксана розписалася зі звичайним роботягою й сама його утримувала. Але на святковому корпоративі вона просто заніміла. Її бідний чоловік поставив на стіл дорожню сумку й почав звідти діставати.
Понад шістдесят людей у торговельну компанію Оксана набирала особисто, пам’ятала, у кого скільки дітей, і до неї йшли з чим завгодно: від заяви на відпустку до питання, розлучатися чи потерпіти до весни. Фірма була лише малою частиною великої мережі. Справжнього власника в обличчя бачили двоє чи троє старожилів.
А в усіх паперах значилася «керуюча компанія» з такою назвою, яку ніхто не вимовляв з першого разу.
— Оксано Миколаївно, ви в нас місцева мати-ігуменя, — зітхала комірниця.
— А за самою хто нагляне? У ігумені горять строки по кадрових звітах, — віджартовувалася Оксана.
Увечері вона вела кадри у двох маленьких фірмах на іншому кінці міста, а ночувала в успадкованій квартирі, де кришталь у серванті припадав пилом без застіль уже зо два десятки років. Пересувалася на бувалій іномарці, яка чесно відпрацювала свої 15 років і тепер законно демонструвала примхливу вдачу. На роковини пам’яті дідуся до батьківського дому набилося сила-силенна рідні.
Оксана тягала з кухні тарілки з холодцем і застала в дверях тітку Галину Іванівну, яка мовила на всю кімнату:
— У Світлани молодша вже вдруге під вінець біжить, — гучно розпалювалася тітка, — а наша царівна все принца чекає. Дочекається того, що лишиться вечорами з вуличними голубами воркувати.
— То хоч якась живність у домі є? — поцікавився хтось із гостей.
— Навіть хом’яка не завела, — бідкалася родичка. — Узагалі туга.
Рідня стримано засміялася, а дядько, виловлюючи виделкою шматок м’яса, філософськи мовив:
— Жінці міцне чоловіче плече важливіше за кар’єрні сходи. Трудова книжка тебе вночі не зігріє.
— Людмило, ну в чому біда? — насідали на матір.
— Не клюють женихи. Зайнята вона, — заметушилася мати. — Підлеглі, графіки, відповідальність. Продихнути ніколи.
Батько хмурився.
Наодинці Оксана пропустила б ці випади повз вуха, бо тітка без глядачів втрачала весь свій яд. Але зараз веселилися люди, які пам’ятали її ще з пелюшок, а батькове мовчання різало болючіше за будь-які шпильки. Він не захищав доньку, бо не знаходив аргументів.
— Саме час оголошення на стовпах клеїти, — не вгавала Галина Іванівна. — Мовляв, так і так, віддамо в добрі руки, у побуті невибаглива.
Мати полізла через стіл по салатницю, зачепила рукавом ополоник, і той з гуркотом полетів додолу. Вона метушливо пірнула під скатертину, протискаючись між ногами гостей і ніяково бурмочучи:
— Я сама підніму, ви їжте, не відволікайтеся.
— Я виходжу заміж, — голосно оголосила Оксана. — Заява вже в службі реєстрації. До свят чекайте в гості разом із чоловіком.
Розмови вмить стихли…
