— Кирило вдивлявся в її обличчя своїми світлими очима, такими схожими на її власні.
— Втомилася я. Трохи. Голова болить. Нічого страшного, скоро мине.
Хлопчик кивнув і помчав у ванну. Валентина почала смажити котлети, різати овочі, накривати на стіл. Усе механічно, на автоматі, поки думки метушилися в голові. Шарф. Чужий жіночий шарф у їхньому передпокої. Як він там опинився? Коли? Гліб приходив додому вдень. Або вчора ввечері, поки вона була на роботі, а Кирило в друга.
Гліб повернувся рівно о восьмій, як і обіцяв. Увійшов, поцілував Валентину в щоку. Звичайний, звичний жест, який повторювався день у день.
— Привіт. Як день минув?
— Нормально. Вечеря готова.
— Як зустріч?
— Продуктивно. Домовилися про новий маршрут, будемо возити будматеріали в область. Хороші гроші.
Він говорив легко, без напруги. Розстебнув піджак, повісив його в передпокої, зовсім поруч із тим шарфом. Навіть не подивився в той бік. Яка неуважність. Вони сіли за стіл утрьох. Кирило розповідав про тренування, про те, як їхня команда готується до районних змагань, про нового воротаря, який прийшов з іншої школи. Гліб слухав, кивав, ставив запитання, жартував. Усе як завжди. Звичайна сім’я, звичайний вечір, звичайні розмови.
Валентина мовчки їла, зрідка вставляючи короткі репліки, і спостерігала за чоловіком. Тридцять вісім років, спортивна статура, яку він підтримував тренажерним залом тричі на тиждень. Темне волосся з першою сивиною на скронях. Впевнена усмішка. Рівний голос. Нічого незвичайного. Жодних ознак провини чи нервозності. Жодних нових парфумів на одязі, жодних дивних дзвінків, жодної метушні.
Після вечері Кирило пішов до себе робити уроки. Гліб влаштувався у вітальні з ноутбуком, перевіряв якісь документи, друкував листи. Валентина прибрала зі столу, завантажила посудомийку, протерла стільницю, вимила руки.
— Глібе, я сьогодні спатиму у вітальні, — сказала вона спокійно, проходячи повз диван.
Він підняв погляд від екрана. Легкий подив на обличчі, але не більше.
— Щось сталося?
— Голова розколюється. Не хочу тебе будити вночі, якщо встану за таблетками. Та й крутитися буду, знаю себе.
— Може, відразу випий? В аптечці є і знеболювальне, і спазмолітики.
— Уже випила. Просто полежу в тиші, має минути. Мені потрібен спокій.
— Добре. Одужуй. Якщо що, розбуди, я принесу води або ще щось потрібно.
Він знову втупився в ноутбук. Валентина пройшла у вітальню, зачинила двері, лягла на диван, не роздягаючись. Тільки скинула домашні капці. Дістала телефон, подивилася на фотографії шарфа. Збільшила зображення, роздивилася візерунок. Дорога річ, явно не з мас-маркету.
Завтра. Вранці вона поїде до офісу Гліба. Подивиться, що відбувається. Циганка сказала: «Зазирни на роботу до чоловіка». І як би шалено це не звучало, Валентина відчувала, що повинна перевірити. Повинна побачити на власні очі.
Вона не могла заснути до глибокої ночі. Лежала в темряві, слухаючи тишу квартири, і намагалася зрозуміти, коли все пішло не так. Чи були ознаки, які вона пропустила? Затримки на роботі? Холодність? Дивні дзвінки? Різкі зміни настрою? Нічого. Або вона просто не звертала уваги, занурена у свою рутину? Робота, син, дім, знову робота. Може, вона перестала дивитися на чоловіка як на чоловіка, перетворивши його на частину звичного побуту, як меблі чи шпалери? Під ранок Валентина, нарешті, провалилася в неспокійний сон, повний неясних образів і тривожних видінь.
А коли прокинулася о шостій годині під звук будильника, рішення вже дозріло остаточно. Сьогодні вона дізнається правду. Будь-якими способами. І нехай ця правда зруйнує все, що вона вважала надійним і стабільним. Голова була важкою після безсонної ночі, але думки — напрочуд чіткими. Вона вмилася, одягла чорні джинси та коричневий светр — хотіла бути непомітною. Випила чай, з’їла бутерброд із ковбасою та сиром. Нафарбувалася злегка, щоб не виглядати змученою. У дзеркалі відбивалося спокійне обличчя жінки, яка точно знає, що робити.
У квартирі ще спали. Валентина написала чоловікові в телефоні коротке повідомлення: «У нас інвентаризація. Розбуди Кирила, нехай сам збереться до школи. Повернуся ввечері». Відправила. Взяла сумку, ключі, накинула куртку і безшумно вийшла з квартири.
Вересневий ранок зустрів її прохолодою. Місто тільки прокидалося. Рідкісні перехожі, автобуси з сонними пасажирами, двірники займалися прибиранням листя на тротуарах. Валентина сіла у свою машину і поїхала через півміста до бізнес-центру, де розташовувався офіс логістичної компанії Гліба та його компаньйона Микити Клімушкіна. Дорогою вона зупинилася біля автомата з кавою, взяла великий капучино. Руки злегка тремтіли, коли вона підносила склянку до губ. Нерви. Але вона впорається. Вона повинна впоратися.
О восьмій годині вона приїхала до себе на роботу і попросила у начальника тижневу відпустку за сімейними обставинами. Написала заяву, вийшла з будівлі й попрямувала до офісу чоловіка. Офіс знаходився в чотириповерховій будівлі на околиці ділового кварталу. Валентина знала це місце, кілька разів приїжджала до чоловіка, коли потрібно було забрати документи або привезти забуті папери. Поруч була парковка, досить простора. Саме там вона і влаштувалася, заздалегідь зайнявши місце з хорошим оглядом на в’їзд.
Час був о пів на дев’яту. Гліб зазвичай приїжджав на роботу о дев’ятій, іноді трохи раніше. Валентина допивала каву і дивилася на потік машин. Серце билося рівно, але швидко. Вона увімкнула радіо, неголосно, для фону, щоб не збожеволіти в тиші. Машини поступово заповнювали парковку. Ось уже по обидва боки від неї стали автомобілі, власники машин вийшли, прямуючи у своїх справах. Чекати довелося недовго. О 8:45 на парковку в’їхала знайома сіра «Тойота» — машина Гліба. Валентина напружилася, вдивляючись. Чоловік не помітив її серед безлічі машин, припаркувався на звичайному місці, неподалік від входу. Заглушив двигун і не вийшов.
Валентина насупилася. Минула хвилина. Друга. Гліб сидів за кермом, схилившись до пасажирського крісла. Валентина дістала телефон, увімкнула камеру і наблизила зображення. Те, що вона побачила, вдарило сильніше за ляпас. У машині було двоє: Гліб і дівчина. Молода, явно набагато молодша за саму Валентину. Довге темне волосся, витончене обличчя. Вони сиділи близько, дуже близько. І цілувалися. Не черговий поцілунок у щоку. Справжній, довгий, пристрасний поцілунок двох людей, яким байдуже, що вони на виду.
Валентина натиснула на запис. Пальці більше не тремтіли, вони немов скам’яніли. Вона фіксувала все: як Гліб обіймає дівчину за плечі, як вона запускає руку в його волосся, як вони сміються, притулившись лобами один до одного. Камера чітко захоплювала номер машини, час на екрані, навколишню парковку. Потім дівчина випросталася, поправила волосся, щось сказала. Гліб кивнув, провів рукою по її щоці, ніжно, майже побожно. Вони ще раз поцілувалися, швидко, і дівчина вийшла з машини.
Валентина продовжувала знімати. Дівчина була одягнена стильно: коротка спідниця, обтислий светр, бежеве кашемірове пальто, високі чоботи. Фігура струнка, хода впевнена. Обличчя юне, зовсім дівчинка, зі свіжим рум’янцем. Двадцять років, максимум двадцять два. Гліб теж вийшов, зачинив машину. Вони стояли поруч ще кілька секунд, і Валентина встигла зробити десяток фотографій — чітких, з різних ракурсів. Потім дівчина помахала рукою і пішла до виходу з парковки, де на неї вже чекало таксі. Валентина зафіксувала номер машини, марку, навіть встигла розгледіти профіль водія. Гліб проводжав дівчину поглядом, усміхаючись. Потім дістав телефон, щось надрукував — мабуть, повідомлення, — і попрямував до входу в офіс. Звичайною ходою, зі спокійним обличчям. Наче нічого не сталося.
Валентина опустила телефон. Усе тіло налилося холодом. Вона бачила зраду на власні очі, але чомусь не відчувала болю. Поки не відчувала. Було щось інше — лють. Холодна, раціональна лють людини, яку зрадили. Вона завела машину і поїхала слідом за таксі. Обережно, тримаючись на відстані. Водій віз дівчину в центр міста, до одного із сучасних житлових комплексів. Валентина запам’ятала адресу, зробила фото будівлі. Дівчина вийшла, розплатилася і зникла в під’їзді. Тепер потрібно було дізнатися, хто вона.
Валентина повернулася додому тільки під обід. Гліб надіслав їй кілька повідомлень. «Кирило пішов до школи вчасно. Як інвентаризація?»
