— запитав Микита.
— Потихеньку. Звикаю до нового життя. Вчуся бути сама. Це непросто після стількох років шлюбу, але виходить. А ви як?
— Теж. Бізнес іде добре, без Гліба навіть простіше працювати. Менше суперечок, швидше приймаються рішення. Анжеліка відновлюється. Ходить до психолога регулярно, повернулася до університету на повну програму. Познайомилася з молодим чоловіком, студентом четвертого курсу. Здається, їй добре з ним. Вони ходять у кіно, гуляють, розмовляють про книги та музику.
— Рада за неї. Вона заслуговує на щастя. Справжнє, чесне щастя.
Микита тепло посміхнувся.
— Знаєте, я хотів подякувати вам за те, що прийшли до мене тоді, на самому початку. Захистили мою доньку від більшого болю. Якби все тривало довше, якби Гліб продовжував брехати їй місяцями, наслідки були б набагато гіршими. Вона могла б повністю втратити віру в людей.
— Я зробила те, що вважала правильним. Не могла мовчати, знаючи, що він обманює юну дівчину, грає її почуттями.
— Ви мудра жінка, Валентино. І гідна. Гліб втратив справжній скарб. Він цього ще не розуміє, але зрозуміє. А може, вже й зрозумів.
Вона почервоніла від несподіванки таких слів.
— Дякую. Це приємно чути. Навіть якщо він і зрозумів щось, то вже запізно. Минулого не повернути.
Вони говорили ще годину про життя, про плани на майбутнє. Валентина почувалася комфортно поруч із Микитою. Він був надійним, спокійним, чесним. Людиною, якій можна довіряти. З ним не потрібно було прикидатися сильною, можна було просто бути собою. Коли вони прощалися біля виходу з кав’ярні, Микита сказав:
— Може, якось сходимо кудись? У театр чи на виставку? Просто як друзі, без зобов’язань.
Валентина щиро посміхнулася.
— Чому б і ні? Як друзі.
Вона повернулася додому з легким почуттям у грудях. Щось змінювалося. Повільно, але вірно. Життя не закінчилося з розлученням. Воно тривало, просто в іншому форматі. І це було нормально. Більше того, це було правильно.
А в сусідньому районі, на дачі в селищі за містом, Гліб сидів за великим дерев’яним столом і дивився на сімейне фото. Фото сім’ї, яку він втратив. Дім був холодним, незважаючи на увімкнене опалення. Холодним і порожнім. Він був один. Зовсім один. Компанія була маленькою, ледве зводила кінці з кінцями. Більшість працівників воліли залишитися з Микитою. У того був легкий характер, налагоджені зв’язки, хороша репутація. Анжеліка не відповідала на повідомлення, заблокувала його скрізь. Валентина розлучилася і не хотіла навіть розмовляти. Кирило віддалився, на дзвінки відповідав сухо, односкладово.
Гліб налив собі віскі з пляшки, що стояла на столі. Випив повільно, відчуваючи, як алкоголь розтікається теплом по тілу. Але це тепло не зігрівало душу. Він втратив усе: сім’ю, партнера, стабільність, повагу оточуючих. І винен був тільки він сам. Його вибір, його брехня, його зрада тих, хто йому довіряв. Тепер залишалося тільки працювати. Будувати життя заново. І жити з наслідками своїх рішень. Гліб допив віскі й пішов у спальню. Завтра знову потрібно було вставати, їхати на склад, вирішувати проблеми з поставками та клієнтами. Життя тривало. Порожнє, холодне, самотнє життя. Він сам обрав цей шлях. Тепер доведеться йти по ньому заново.
Час минав. Осінь змінилася зимою, зима – весною. Валентина поступово звикала до нового життя. Робота займала більшу частину дня, вечори проводила з Кирилом: допомагала з уроками, дивилися фільми, розмовляли про його захоплення. Син повільно відтавав після стресу розлучення, знову почав посміхатися, жартувати, запрошувати друзів додому. З Глібом вони спілкувалися тільки за необхідності, коли йшлося про Кирила. Колишній чоловік намагався налагодити стосунки з сином, приїжджав у вихідні, але хлопчик тримав дистанцію. Прощення приходить не одразу, а іноді не приходить зовсім.
Валентина кілька разів зустрічалася з Микитою. Спочатку вони ходили в театр, дивилися сучасну постановку. Потім на виставку сучасного мистецтва, де сперечалися про сенс абстрактних полотен. Потім просто гуляли вечірнім містом, розмовляли про все і ні про що. Спілкування було легким, природним, без напруги й недомовок. Микита був розлучений п’ять років, звик жити сам. Донька була його головною опорою і радістю. Він багато розповідав про неї: як вона справляється з навчанням, як розквітла після тієї болісної історії з Глібом, як щаслива у стосунках із новим молодим чоловіком.
— Анжеліка казала, що хотіла б познайомитися з вами, — сказав Микита одного разу за чашкою кави. — Подякувати особисто. Вона розуміє тепер, що ви її врятували від великих проблем.
— Я не проти зустрічі, — відповіла Валентина. — Нехай знає, що я ніколи не звинувачувала її.
Зустріч відбулася через тиждень. Вони сиділи втрьох у невеликому кафе недалеко від центру. Анжеліка виглядала зовсім юною: свіже обличчя без косметики, легка сукня, розпущене волосся. Вона нервувала, опускала погляд.
— Дякую, що погодилися зустрітися, — почала дівчина тихо. — Я хотіла вибачитися. За те, що була сліпою, наївною. За те, що не поставила потрібних запитань. За те, що завдала вам болю.
— Ти не завдавала мені болю, — м’яко сказала Валентина. — Це зробив Гліб. Він доросла людина, він знав, що чинить неправильно. Ти — жертва його маніпуляцій, як і я.
Анжеліка підняла почервонілі очі.
— Але ж я зустрічалася з одруженим чоловіком. Повинна була зрозуміти, що щось не так.
— Він професійно брехав. Тобі двадцять років, ти вірила в кохання. Це нормально. Не звинувачуй себе.
Дівчина тихо заплакала, і Валентина простягнула їй руку через стіл. Анжеліка стиснула її пальці.
— Тепер я з іншою людиною. Він чесний, відкритий. Його батьки знають про мене, я знаю його друзів. Це так відрізняється від того, що було з Глібом.
— Справжні стосунки не будуються на таємницях. Правильно мислиш, — посміхнулася Валентина. — Бережи себе і своє кохання.
Після цієї зустрічі щось змінилося між Валентиною і Микитою. Вони стали бачитися частіше. Він запрошував її на вечері, вона готувала для нього вдома. Кирило спочатку насторожено ставився до появи в їхньому житті нової людини, але Микита не тиснув, не намагався замінити батька. Просто був поруч: допоміг синові з проєктом з фізики, зводив на футбольний матч, подарував книгу про космос, знаючи про його захоплення астрономією.
До початку літа між Валентиною і Микитою склалися серйозні стосунки. Вони не приховували їх, але й не афішували. Просто були разом — двоє дорослих людей, які пережили зраду, навчилися цінувати чесність. У червні Микита запропонував Валентині та Кирилу переїхати до нього.
— У мене великий будинок, чотири спальні. Анжеліка переїхала до свого хлопця. Кирилу буде комфортно, окрема кімната, свій санвузол. Ми можемо жити разом, як сім’я. Не кваплячись, без тиску. Просто спробувати.
Валентина порадилася з сином.
— Як ти ставишся до Микити? — запитала вона одного вечора.
— Нормально, — Кирило знизав плечима. — Він хороший. Не лізе до мене з порадами, але допомагає, коли прошу. Не намагається замінити тата. Просто… є. І з ним тобі краще, мамо. Ти стала більше посміхатися.
— Він запропонував нам переїхати до нього. Що думаєш?
