— Правда. — Олексій торкнувся його волосся. — Спи. Завтра у нас багато справ. Ми поїдемо до мами. Обов’язково.
Данило знову заплющив очі, але рука його потягнулася до Олексія, намацала його пальці, стиснула.
— Я боюся, що вона помре, поки я сплю, — прошепотів хлопчик. — І я її більше не побачу.
У Олексія перехопило подих. Він ліг поруч, поверх ковдри, обійняв Данила.
— Вона сильна, — сказав він, не знаючи, правда це чи брехня. — Вона дочекається нас.
Вони лежали так у темряві, і Олексій відчував, як б’ється маленьке серце дитини, як тремтить худеньке тіло. І вперше за багато років він відчував, що потрібен комусь по-справжньому. Не його гроші, не статус, не зв’язки. Він сам — як людина, як опора, як батько. Данило заснув першим, розслабившись у його обіймах.
Олексій лежав ще довго, дивлячись у стелю, думаючи про Катерину, яка помирала в лікарняній палаті. Про те, як вони були щасливі дев’ять років тому. Про те, як усе могло бути інакше, якби вона не почула ту розмову його матері. Якби вона довірилася йому. Але час не повернути назад. Залишається тільки те, що є зараз: вмираюче перше кохання, перелякана дитина, шлюб, що руйнується. І завтра, яке принесе відповіді.
Олексій обережно вивільнився, вкрив Данила, вийшов із кімнати. У коридорі горів нічник. Зі спальні, де замкнулася Вікторія, не долинало ні звуку. Він пройшов у кабінет, сів за стіл, відкрив ноутбук. Робота завжди допомагала йому відволіктися, забутися. Але сьогодні літери розпливалися перед очима, цифри не мали сенсу.
Олексій закрив комп’ютер, дістав із шухляди столу старий конверт. Той самий, що прийшов вісім років тому від Катерини. Він зберігав його, хоча казав собі, що давно все забув. Розгорнув лист, перечитав знайомі рядки: «Пробач. Я не можу. Забудь мене».
Тепер він знав, що стоїть за цими словами. Який біль, яке рішення. Катя пожертвувала їхнім коханням заради нього — як їй здавалося. А він так і не дізнався б правди, якби не ця страшна хвороба. Доля? Випадковість? Чи справедливість? Олексій склав лист назад, прибрав у стіл.
На годиннику була третя ранку. Через сім годин вони з Данилом поїдуть у клініку. Через вісім — можливо, він дізнається, що став батьком. Він ліг на диван у кабінеті, не бажаючи йти в спальню, де чекала Вікторія. Заплющив очі, але сон не йшов. Перед внутрішнім поглядом проносилися картини дня: Вікторія з телефоном у ванній, Данило біля ресторану, фотографія, лікарня, Катя. Катя, яка помирала, так і не дізнавшись, чи пробачив він її. А чи пробачив? Олексій не знав відповіді.
Ранок зустрів їх сірим жовтневим небом і холодним вітром. Олексій прокинувся від звуку кроків у коридорі. Швидко підвівся з дивана, вийшов із кабінету. У вітальні стояв Данило в тому ж брудному одязі, розгублено озираючись на всі боки.
— Доброго ранку, — Олексій спробував посміхнутися. — Як спалося?
— Добре. — Хлопчик подивився на нього насторожено, наче боявся, що все вчорашнє було сном. — А де… де та тітка? Ваша дружина?
— У спальні. — Олексій підійшов ближче, поклав руку на плече Данила. — Ти голодний?
Хлопчик кивнув. Вони пройшли на кухню, і Олексій почав готувати сніданок, хоча зазвичай цим займалася хатня робітниця, але сьогодні був її вихідний. Яєчня, тости, чай — нічого складного. Данило сів за стіл і їв жадібно, наче не бачив нормальної їжі цілу вічність. Що, напевно, було близько до правди.
— Даню, — сказав Олексій, коли хлопчик доїв. — Сьогодні вранці ми поїдемо в одне місце. Там у нас із тобою візьмуть трохи крові на аналіз. Не боляче, тільки маленький укол. Це потрібно, щоб точно дізнатися, чи я твій батько.
— А якщо ні? — тихо запитав Данило, і в його очах був страх. — Тоді ви мене проженете?
— Ні, — твердо сказав Олексій, хоча сам ще вчора не знав, що відповість на це запитання. — Якщо результат буде негативним, ми все одно знайдемо тобі хороший дім, хорошу сім’ю. Я не кину тебе, Даню. Обіцяю.
Хлопчик кивнув, але виглядав невпевненим. Олексій розумів його: за сім років дитина звикла покладатися тільки на матір. Тепер вона помирає, і Данило залишається абсолютно один у величезному страшному світі, чіпляючись за слова незнайомого чоловіка, який може бути його батьком, а може й ні.
— Слухай, — Олексій сів поруч. — Що б не показав аналіз, знай: я захоплююся твоєю сміливістю. Ти пережив те, через що не кожен дорослий пройшов би. Ти сильний, Даню. І я допоможу тобі, як зможу.
Вперше за весь час на обличчі хлопчика з’явилася боязка усмішка.
— Мама казала, що ви добрий. Що у вас велике серце.
Серце… В Олексія защеміло в грудях. Катя все ще вірила в нього, навіть після восьми років розлуки. Навіть помираючи, вона довіряла йому своє найцінніше — сина.
Двері спальні відчинилися, і з’явилася Вікторія. Вона була в спортивному костюмі, волосся зібране у хвіст, макіяж бездоганний, але очі червоні. Плакала? Чи просто не спала?
— Доброго ранку, — холодно сказала вона, прямуючи до кавомашини.
— Доброго, — відповів Олексій.
Вікторія приготувала собі каву, стала біля вікна спиною до них. Данило зіщулився на стільці, явно відчуваючи напругу.
— Я дзвонила адвокату, — промовила Вікторія, не обертаючись. — Він сказав, що при розлученні я дійсно можу претендувати на половину спільно нажитого майна. Це два готелі, які ти купив після весілля, вілла в Італії, квартира в Лондоні і половина цього пентхауса. Плюс компенсація моральної шкоди за те, що ти привів у наш дім чужу дитину.
— Вікторіє…
— Я не закінчила. — Вона повернулася, і обличчя її було жорстким. — Але адвокат також сказав, що якщо я відмовлюся від претензій і підпишу угоду про розірвання шлюбу без поділу майна, ти можеш виплатити мені компенсацію одноразово. Десять мільйонів доларів.
Олексій підвівся.
— Ти торгуєшся?
— Я реалістка. — Вікторія відпила каву. — Судові тяжби можуть тягнутися роками. Я не хочу витрачати час. Десять мільйонів — і я йду тихо. Без скандалів, без бруду в пресі. Ти ж цього хочеш? Щоб твоє добре ім’я не постраждало?
Олексій подивився на неї і вперше побачив справжню Вікторію. Не красуню-модель, не світську левицю, а розважливу, холодну жінку, для якої все має ціну. Навіть шлюб. Навіть кохання, якого, як виявилося, ніколи й не було.
— Гаразд, — сказав він. — Десять мільйонів. Але я хочу, щоб ти пішла сьогодні.
— Сьогодні? — Вікторія усміхнулася. — Ти серйозно?
— Абсолютно. Мій адвокат підготує документи, ти їх підпишеш, отримаєш гроші і звільниш цю квартиру. До вечора.
Вони дивилися одне на одного, і Данило між ними здавався маленькою наляканою істотою, яка випадково потрапила у світ дорослих баталій.
— Домовилися, — нарешті сказала Вікторія. — До вечора я поїду. І можеш не сумніватися, Олексію: ми більше ніколи не побачимося.
— На це я й сподіваюся.
Вікторія пішла в спальню збирати речі. Олексій опустився назад на стілець, відчувши спустошення. Три роки шлюбу закінчилися коротким торгом. Десять мільйонів доларів за свободу. Дорого, але він заплатить. Лиш би вона зникла з його життя.
— Вона зла, — тихо сказав Данило. — Мені її страшно.
— Скоро вона піде. — Олексій погладив хлопчика по голові. — І більше не повернеться. Обіцяю.
Через годину вони їхали в клініку Ігоря. Данило дивився у вікно на місто, що проносилося повз, і Олексій бачив, як напружені дитячі плечі. Хлопчик боявся. Боявся уколу, боявся результату, боявся майбутнього.
— Знаєш, — сказав Олексій, — коли я був маленьким, приблизно в твоєму віці, я теж боявся уколів. Кричав на всю лікарню.
Данило повернувся до нього.
— Правда?
