Мамо, ми тут.
Катерина розплющила очі. Повільно, із зусиллям. Погляд її був затуманений болем і ліками. Але коли вона побачила сина, в очах блиснула усвідомленість.
— Данечко… Мій хлопчику.
— Мамо, не йди! — ридав Данило, хапаючи її руку. — Будь ласка, не йди. Я буду хорошим, я все зроблю, тільки не йди!
— Тихіше, милий. — Катя слабо стиснула його пальці. — Усе добре. Я не йду. Я просто засинаю… надовго.
Олексій підійшов з іншого боку, взяв її вільну руку. Катя повернула голову, подивилася на нього.
— Льошо… Дякую… за все.
— Катю, пробач мені. — Голос Олексія зірвався. — Пробач, що не знайшов тебе тоді. Що не був поруч. Що ти пройшла через усе це сама.
— Не треба… — вона ледь чутно видихнула. — Ти тут… зараз. Це головне.
— Я прощаю тебе, — сказав Олексій, і сльози текли по його обличчю. — За те, що пішла. За те, що не сказала про дитину. За все. Я прощаю. І я кохаю тебе, Катю. Завжди кохав. Навіть коли думав, що ненавиджу.
Катерина посміхнулася. Слабо, але це була справжня усмішка.
— Я теж… кохаю… завжди. — Вона перевела погляд на Данила. — Будь щасливий… мій хлопчику. Живи… люби… не сумуй… за мною.
— Не можу! — ридав Данило. — Не можу без тебе, матусю!
— Можеш. У тебе… є тато. Він подбає.
Катерина закашлялась, і в куточках рота з’явилася кров. Медсестра швидко витерла її серветкою. Лікар Шувалов торкнув Олексія за плече, тихо сказав:
— Це кінець. Хвилини.
Олексій кивнув, не в силах говорити. Він тримав руку Катерини, відчуваючи, як слабшає її пульс. Данило притискався до матері, плачучи ридма.
— Льошо… — прошепотіла Катя, зібравши останні сили. — Обіцяй… що виховаєш його… хорошою людиною. Добрим… чесним… таким, як ти.
— Обіцяю. — Олексій поцілував її руку. — Клянуся, Катю. Він буде щасливий. Я зроблю все для цього.
— Знаю. — Катерина заплющила очі, і усмішка не сходила з її вуст. — Я завжди… знала. Ти хороший… Льошо. Найкращий.
Її дихання стало зовсім слабким, майже нечутним. Олексій і Данило сиділи по обидва боки ліжка, тримаючи її руки, і в тиші палати було чути тільки схлипування хлопчика і писк апаратури.
— Мамо… — прошепотів Данило. — Я люблю тебе. Ти чуєш? Я дуже-дуже люблю тебе.
Катерина не відповіла. Її рука в руці сина стала зовсім безвольною. Дихання зупинилося. Монітор подав довгий протяжний сигнал. Лікар Шувалов підійшов, перевірив пульс, подивився на годинник.
— Час смерті 3:48 ранку, — тихо промовив він.
Данило закричав. Не по-дитячому, несамовито, як поранена тварина. Він чіплявся за матір, тряс її, намагаючись розбудити.
— Мамо! Мамо, прокинься! Ну будь ласка, прокинься!
Олексій обійняв його, відірвав від ліжка, притиснув до себе. Хлопчик бився, кричав, але Олексій тримав міцно, сам плачучи.
— Тихіше, Даню, тихіше. Вона пішла. Вона більше не страждає. Їй більше не боляче.
— Не хочу, щоб вона пішла! — ридав Данило. — Поверни її! Поверни мені маму!
— Не можу, синку. Пробач, але не можу.
Вони стояли посеред палати, а медсестри тихо робили свою справу — відключали апаратуру, прибирали крапельниці. Лікар Шувалов поклав руку на плече Олексія.
— Приношу співчуття. Вона була сильною жінкою. — Він помовчав. — Коли будете готові, пройдіть в ординаторську. Потрібно оформити документи.
Олексій кивнув, не в силах відповісти. Данило все ще плакав, уткнувшись йому в груди, і сльози хлопчика просочували сорочку.
Вони вийшли з палати тільки через пів години, коли Данило трохи заспокоївся. У коридорі було тихо, порожньо — нічний час, коли лікарня завмирає в очікуванні ранку. Олексій оформив усі документи, домовився про похорон. Лікар Шувалов був уважний і тактовний, допоміг з усім необхідним. До шостої ранку все було залагоджено.
Вони вийшли на вулицю, коли починався світанок. Небо на сході рожевіло, місто прокидалося. Олексій вів Данила до машини, і хлопчик ішов немов уві сні — червоноокий, блідий. Вдома Олексій поклав його на диван, укрив пледом. Данило не спав, просто лежав, втупившись у стелю.
— Хочеш поговорити? — запитав Олексій, сідаючи поруч.
Данило похитав головою.
— Хочеш, я посиджу поруч?
Хлопчик кивнув.
Олексій залишився, тримаючи його за руку. Вони сиділи так, поки за вікном не стало зовсім світло, поки місто не ожило остаточно, поки у квартиру не увірвався шум машин із вулиці.
— Вона більше не повернеться, — нарешті сказав Данило тихо.
— Правда?
— Правда, — Олексій не став брехати. — Але вона завжди буде тут. — Він поклав руку на груди хлопчика, туди, де билося серце. — У тобі. У твоїх спогадах. У тому, яка ти людина. Мама ніколи не піде звідси.
— Мені страшно, — прошепотів Данило. — Я не знаю, як жити без неї.
— Я навчу, — пообіцяв Олексій. — Ми разом навчимося.
— Добре. — Данило подивився на нього, і в дитячих очах була така туга, такий біль, що Олексій відчув, як стискаються груди. — Ви правда не кинете мене?
— Ніколи, — твердо сказав Олексій. — Даниле, ти мій син. Мій єдиний син. І я буду з тобою завжди. Що б не трапилося. Зрозумів?
Хлопчик кивнув, потім несподівано обійняв Олексія, зарився обличчям йому в плече.
— Тату, — прошепотів він, і це слово прозвучало так природно, наче Данило вимовляв його все життя.
У Олексія перехопило подих. Тато. Його назвали татом. Уперше за тридцять два роки життя хтось назвав його так.
— Так, синку. — Він міцно обійняв хлопчика. — Я тут. Я з тобою.
Вони сиділи в обіймах, поки Данило нарешті не заснув, змучений горем. Олексій обережно поклав його на диван, укрив. Постояв, дивлячись на спляче обличчя. Його син. Тепер тільки його. Катерини більше немає, і Данило залишився сиротою. Але не зовсім — у нього є батько. І Олексій зробить усе, щоб хлопчик ніколи не відчував себе самотнім. Це було останнє, що він міг зробити для Катерини. Виконати її прохання. Виховати Данила хорошою людиною. Дати йому любов, дім, майбутнє.
Олексій пройшов у спальню, нарешті наважившись туди увійти. Парфуми Вікторії вже майже вивітрилися. Він відчинив вікно, впускаючи свіже повітря. Сів на ліжко, подивився на телефон. Безліч пропущених дзвінків від помічника, партнерів, друзів. Усі хотіли знати, де він, що відбувається. Але Олексію було байдуже. Бізнес, гроші, договори — все це здавалося таким незначним порівняно з тим, що сталося. Він втратив Катерину. Знайшов сина. І тепер його життя ніколи не буде колишнім.
Олексій ліг на ліжко, не роздягаючись. Заплющив очі, і перед внутрішнім поглядом виникла Катя — не та вмираюча, виснажена хворобою, а та молода, усміхнена, жива. Такою, якою він хотів її запам’ятати.
«Прощавай, моє кохання», — подумки сказав він. — «Спи спокійно. Я подбаю про нашого сина. Обіцяю».
І в тиші спальні йому здалося, що він чує її голос — тихий, далекий: «Я знаю, Льошо. Я завжди знала».
Похорон відбувся через три дні. Олексій організував усе на найвищому рівні. Дорога труна, безліч квітів, гарна ділянка на кладовищі. Прийшло небагато людей: кілька колег Катерини з поліклініки, де вона працювала, сусідка по під’їзду, лікар Шувалов. Данило стояв поруч з Олексієм, тримаючи його за руку, і дивився, як труну опускають у землю. Обличчя хлопчика було безпристрасним, немов він витратив усі сльози за ці дні. Олексій турбувався. Такий спокій у сім років був ненормальним.
Після церемонії вони повернулися додому. Данило мовчки пройшов у свою кімнату, зачинив двері. Олексій постукав через пів години — не відповіли. Він тихо відчинив двері, зазирнув усередину. Хлопчик сидів на ліжку з фотографією Катерини в руках — тією самою, старою, потертою, яку показував Олексію в перший вечір біля ресторану. Він гладив фото пальцями, і на обличчі не було жодних емоцій.
— Даню, — покликав Олексій.
Хлопчик не відреагував.
— Синку, будь ласка, поговори зі мною.
— Про що? — Данило нарешті підняв очі. — Про те, що мама померла? Про те, що я тепер один?
— Про що говорити?
