«Без редагування». Знову пауза. «Бабуся зрадіє. Я тоді теж приїду сьогодні», — сказала Марина.
«А ви?» Іще одна пауза, коротша за попередні. «Я теж», — сказала вона. До села він приїхав о пів на третю.
Заїхав на подвір’я, знайоме, з лавкою біля паркану, з рівними грядками, з похиленим флюгером на даху. Граф вистрибнув із машини раніше, ніж Андрій устиг відчинити дверцята до кінця, помчав до ґанку. Бабуся Галина стояла біля хвіртки, ніби знала.
Може, почула мотор. Подивилася на нього. Потім на Графа.
Потім знову на нього. «Приїхав», — сказала вона. «Приїхав, Галино Петрівно».
«Марина сказала, що ти їдеш». «Подзвонила?» «Написала». Бабуся прибрала руки з хвіртки, відступила.
«Заходь». «Обідав?» «Ні». «Тоді заходь».
Вона розвернулася й пішла в дім. Жодного здивування. Жодного «навіщо приїхав» і «надовго?».
Просто «заходь, не обідав, значить нагодуємо». Він упіймав себе на тому, що саме цього йому бракувало в місті. Розмови, в якій не треба нічого пояснювати.
Марина приїхала за дві години. Він сидів на подвір’ї, на тій самій лавці, з кухлем чаю. Граф дрімав поруч.
Бабуся була на городі. Почув, як грюкнули дверцята машини за воротами, потім кроки доріжкою. Вона зайшла через хвіртку, побачила його, зупинилася.
Він встав. Вони дивилися одне на одного, недовго, але без поспіху. Вона була іншою, ніж у селі, у міській куртці, волосся інакше.
Та сама, але інша. «Приїхав», — сказала вона. Майже те саме слово, що бабуся, але зовсім інша інтонація.
«Приїхав». Вона підійшла, сіла на лавку, на те саме місце, де сиділа завжди. Він сів поруч.
Граф підвів голову, переконався, що все гаразд, і знову заплющив очі. «Як рана?» — спитала вона. «Коваль сказав: добре».
«Добре». «Блокнот віддали?» «Віддав. Він сміявся».
«Над кошеням?» «Над тим, що я назвав вас місцевим фельдшером». Марина засміялася. Він уперше чув, як вона сміється по-справжньому, а не просто усміхається.
Це було несподівано й добре. «Як Кравченко?» — спитала вона, коли перестала сміятися. «Документи підписав. Матеріали й заява вже в правоохоронних органах».
«Далі не моя робота». «Ви не злитеся?» Він подумав. «Ні».
«Злість потребує енергії. Я витратив її на інше». «На що?» «На те, щоб не зробити помилки наступного разу».
«Якої помилки?» «Довіряти не тим людям і не довіряти тим, кому можна». Марина подивилася на нього. «Це ви про що?» «Про кілька речей одразу», — сказав він…
