На календарі був березень 2024 року, стрілки годинника невблаганно наближалися до пів на одинадцяту ночі. У похмурому приміщенні сорок сьомої камери перебував Богдан Коваленко, злодій у законі, відомий у кримінальних колах на прізвисько Коваль. Він нерухомо завмер біля дальньої бетонної стіни, повернувшись спиною до жорстких тюремних нар. Його кисті аж до зап’ясть були вимазані чужою кров’ю, кісточки пальців виявилися сильно збитими, однак фізичного болю цей чоловік зовсім не відчував. Він вдихав сперте повітря напрочуд рівно й розмірено, ніби щойно завершив важку, але звичну щоденну роботу. На брудній підлозі нерухомо лежали двоє жорстоко побитих чоловіків.
Один із них забився в самий куток, судомно притискаючись до холодного бетону. Його обличчя розпухло настільки, що ліве око запливло й закрилося цілком. Права рука безвольно й неприродно звисала вздовж тулуба, а ліктьовий суглоб був моторошно вивернутий у зворотний бік. Чоловік важко й надривно хрипів, відчайдушно намагаючись вимовити бодай слово, але з його рота витікала лише густа кривава слина. Другий потерпілий скорчився на боці просто біля порога залізних дверей. Він міцно тримався руками за зламані ребра, а кожен його вдих супроводжувався жахливим свистячим звуком.
Губи цього чоловіка були розбиті в кров, яка вже почала засихати темною кіркою на його підборідді. Він зробив слабку спробу підвестися на ноги, але коліна зрадницьки підігнулися, не витримавши ваги тіла. Чоловік безсило сповз назад на підлогу й протяжно, жалібно застогнав від пронизливого болю. У камері повисла густа, в’язка й майже відчутна тиша. Її порушували лише важкі хрипи двох повалених на підлогу, та рідкісні, глухі удари крапель крові, що зривалися з міцних кулаків Богдана. Коваль дивився на своїх жертв згори вниз крижаним, незмигним поглядом.
Його очі залишалися абсолютно холодними, ніби він просто прискіпливо оцінював якість виконаної роботи. За мить Богдан ледь помітно нахилився до того хлопця, який тулився в кутку камери. Його голос пролунав цілком спокійно, рівно й без найменшої домішки злості чи люті. «Тепер ви точно знаєте, чия вона донька», — промовив авторитет. Побитий чоловік нервово сіпнувся й спробував відповзти ще далі, але за його спиною була лише глуха стіна. Богдан неспішно випростався й бридливо витер закривавлені руки об свою тюремну робу, залишивши на тканині широкі темні смуги.
У цю мить за важкими металевими дверима гулко загуркотіли квапливі кроки, що означало: коридором біжить чергова охорона. У тиші виразно лунали стукіт важких казенних чобіт і характерний металевий брязкіт в’язки ключів. Коваль і далі нерухомо стояв на своєму місці, безтурботно чекаючи неминучої появи наглядачів. Але щоб повною мірою усвідомити, яким чином Богдан опинився в цій сирій камері із закривавленими руками, потрібно подумки перенестися далеко в минуле. Історія цієї людини почалася багато років тому, у зовсім інших життєвих реаліях.
Богдан Григорович Коваленко народився 23 квітня 1966 року в робітничому районі Харкова. Його батько, Григорій Іванович, працював звичайним слюсарем на великому заводі імені Малишева. У чоловіка були воістину золоті руки, здатні полагодити будь-який механізм, однак надвечір від нього незмінно тхнуло дешевим портвейном. Мати Богдана, Зінаїда Петрівна, працювала простою прибиральницею в місцевій загальноосвітній школі. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, ночами жінка додатково мила підлогу в районній поліклініці.
Родина тулилася в старому дерев’яному бараку на глухій заводській вулиці, займаючи дві крихітні кімнати на чотирьох. Разом із батьками жили сам Богдан і його молодша сестричка на ім’я Галина. Побут був украй мізерний: стара цегляна пічка, бляшане відро замість туалету у дворі й холодна вода з вуличної колонки. У суворі зимові місяці стіни промерзали так сильно, що вранці на вікнах зсередини наростав товстий шар льоду. Дитинство хлопчика здавалося таким самим безпросвітно сірим, як і облуплені бетонні плити в їхньому похмурому дворі. Батько частенько заявлявся додому в стані сильного алкогольного сп’яніння, голосно кричав на змучену дружину, а часом і жорстоко бив її.
Уже з шести років Богдан чудово засвоїв головне правило виживання: не потрапляти п’яному батькові під гарячу руку й сидіти тихіше води, нижче трави. Але коли розлючений батько замахувався на маленьку Галю, брат безстрашно ставав між ними, закриваючи сестру собою. Він діставав важкі удари, терпів біль, але ні на крок не відступав. Навчання в школі давалося хлопчикові важко й було в його житті радше для галочки. Він стерпно навчився читати, писати й доволі непогано рахувати, але решта предметів проходила повз його увагу. Головною життєвою академією для Богдана став рідний двір.
Його вірними друзями були такі самі обідрані, вічно голодні хлопчаки із сусідніх перекошених бараків. Днями безперервно вони захоплено гралися у війну, палили димні багаття на занедбаному пустирі й нишком курили дешеві цигарки. Жорстокі дворові бійки траплялися майже щодня, не залишаючи часу на роздуми. Богдан дуже швидко збагнув суворий закон вулиць: або ти даєш нищівну відсіч, або тебе безжально втопчуть у багнюку. У дванадцять років підліток скоїв свою першу в житті усвідомлену крадіжку.
Мішенню стала непримітна продуктова крамничка на розі вулиці, де через недогляд виявилося незачиненим вікно підвального приміщення. Під покровом ночі юний Коваленко спритно проліз усередину й набив повні кишені дефіцитною тушонкою, банками згущеного молока та свіжим хлібом. Нести здобич додому було категорично не можна, адже мати неодмінно почала б розпитувати про походження продуктів. Тому Богдан по-братськи поділив награбоване зі своїми вірними корешами на темному пустирі. Тоді він не відчував ані краплі липкого страху чи пекучого сорому, лише чистий, п’янкий адреналін і азарт. Після цього випадку нічні вилазки почали траплятися дедалі частіше.
У сферу інтересів малолітньої банди потрапили вуличні кіоски, погано охоронювані склади й чужі сараї. До тринадцяти років Богдан уже не просто брав участь у крадіжках, а став їхнім головним ідейним організатором. Він відправляв молодших товаришів на справу, а сам лишався на шухері, контролюючи обстановку. Прибуток він завжди ділив напрочуд чесно й своє пацанське слово тримав міцно. За ці якості його почали по-справжньому поважати в компанії, але в п’ятнадцять років хлопець уперше потрапив до рук правосуддя. Це сталося холодного жовтня вісімдесят першого року під час нальоту на гаражний кооператив.
Хлопці намагалися винести цінні автомобільні запчастини, коли пильний міліціонер упіймав юного ватажка на гарячому. Судовий розгляд відбувся швидко, і підліткові призначили два роки позбавлення волі в колонії для неповнолітніх. Мати гірко ридала в залі суду, а вічно п’яний батько навіть не спромігся з’явитися на оголошення вироку. Богдан стояв перед суворим суддею абсолютно рівно, зберігаючи на обличчі непроникний кам’яний вираз. Він ні про що не шкодував і морально готувався до нового етапу свого непростого життя. Місцем відбування покарання стала малолітка під Харковом, розташована в селищі Куряж.
Там його зустріли похмурі сірі бараки, колючий дріт по периметру й украй жорсткий внутрішній режим. Саме в цих стінах юнак уперше докладно почув про злодійські поняття. Старші й досвідченіші сидільці детально пояснювали новачкам, як правильно жити за негласними правилами зони й не зламатися під тиском. Богдан уважно слухав кожне слово, запам’ятовував настанови й мотав на вус. Битися за своє місце під сонцем він навчився дуже швидко й ефективно. Перший місяць йому частенько перепадало, але незабаром він привчив себе бити першим і без попередження.
На момент закінчення строку Богдана вже ніхто не наважувався зачіпати чи провокувати на конфлікт. Він вийшов на волю у вісімдесят третьому році, коли йому ледь виповнилося сімнадцять років. Удома на нього чекали сильно постаріла від горя мати, подорослішала сестра, яка вступила до технікуму, і остаточно спився батько. Хлопець спробував почати нормальне життя й улаштувався працювати звичайним вантажником на велику овочеву базу. Однак чесної праці його вистачило рівно на три місяці, після чого рутина почала здаватися нестерпно нудною. Богдан кинув роботу й знову повернувся до рідного двору, до своєї колишньої компанії.
Тепер їхні злочинні справи набули куди серйознішого й небезпечнішого характеру. У хід пішли зухвалі пограбування нічних комерційних кіосків, силовий віджим товарів у місцевих фарцовщиків і жорсткі кримінальні розбірки. Грошей стало значно більше, але й ризик опинитися за ґратами зріс у рази. У підсумку у свої вісімнадцять років хлопець отримав другу, уже дорослу ходку, яка припала на березень вісімдесят четвертого року. За збройний розбій суд відміряв йому п’ять років колонії суворого режиму в Жовтих Водах. Почалося справжнє, суворе й безжальне доросле життя за колючим дротом.
Саме тоді Богдан остаточно усвідомив просту істину: або ти стаєш кимось вагомим, або система тебе ламає. Він без вагань обрав перший, складніший шлях. Хлопець тримався виключно товариства авторитетних злодіїв, старанно вивчав злодійські закони й уважно слухав настанови старших товаришів. На момент закінчення строку його ім’я вже було добре відоме по всій зоні. Саме там він отримав своє знамените прізвисько «Коваль». Цю кличку йому дали за незламний залізний характер і за те, що своє слово він завжди тримав міцно, мов забитий цвях…
