Катя залишилася в ігровій кімнаті з волонтерами; Андрій не хотів, щоб вона чула цю розмову.
— Мамо, я знайшов його. Максима.
Посмішка сповзла з обличчя Надії.
— Навіщо, Андрійку?
— Ти сама знаєш, навіщо.
— Помста? — Вона похитала головою. — Я вже казала: це нічого не змінить.
— Він погубив двох жінок. Іра була не першою. І зараз живе розкошуючи, з новою сім’єю, з дітьми. Ніби нічого не було. Ніби Іри не існувало.
Надія довго мовчала. Потім запитала тихо:
— І що ти збираєшся робити? Вбити його?
— Не знаю.
— Якщо вб’єш — сядеш у в’язницю. І що тоді буде з Катею? Вона тільки тебе знайшла. Ти хочеш її знову кинути?
Андрій здригнувся. Він не думав про це. Не думав ні про що, крім червоної пелени люті перед очима.
— Є інший спосіб, — раптом сказала Надія.
— Який?
— Зруйнувати його життя. Так, як він зруйнував життя Іри. Не руками — головою. Ти ж у мене розумний, синку. Ти стільки всього домігся. Невже не придумаєш, як знищити одного жалюгідного афериста?
Андрій подивився на матір. В її очах — тих самих, сірих із зеленуватим обідком, — горів дивний вогонь. Не страх. Не благання. Холодна, розважлива ненависть.
— Ти теж його ненавидиш, — сказав він.
— Я його ненавиджу більше, ніж твого батька. Петро був чудовиськом, але він був хворий. А цей? — Вона стиснула кулаки. — Цей знав, що робить. Кожен крок прораховував. Бачив, як Іра згасає, і йому було все одно. Він забрав у мене онуку, Андрійку. Єдину людину, заради якої я жила всі ці роки.
— Але ти сказала, помста нічого не змінить.
— Помста — ні. — Надія подивилася йому в очі. — А справедливість — змінить.
План визрів за одну ніч. Андрій сидів у готельному номері (він зняв люкс недалеко від клініки, щоб бути поруч з матір’ю і Катею) і думав. Перебирав варіанти, відкидав непридатні, повертався до початку.
Вбити Максима було б просто. У Зиміна напевно знайдуться люди, готові за гроші вирішити будь-яку проблему. Але мати має рацію: в’язниця — це кінець. Катя залишиться сама. Знову. Ні. Максим повинен заплатити, але по-іншому. Так, щоб він втратив усе: гроші, сім’ю, репутацію. Щоб відчув кожну секунду падіння. Щоб зрозумів, як це — коли життя руйнується, а ти не можеш нічого змінити.
До ранку план був готовий. Насамперед Андрій зателефонував своєму юристу.
— Ігорю Валентиновичу, мені потрібна інформація. Консалтингова фірма «Бєлов і партнери». Усе, що можна знайти: засновники, фінансова звітність, клієнти, судові справи.
— Терміни?
— Вчора.
— Зрозумів. Буде до вечора.
Другим дзвінком був Зимін.
— Костю, мені потрібне досьє на дружину Максима. Детальне. Батьки, зв’язки, слабкі місця. І ще інформація про тих двох жінок, яких він обібрав до Іри. Імена, адреси, контакти родичів.
— Це серйозна робота, Ларін.
— Я заплачу.
Пауза.
— Що ти задумав?
— Справедливість.
До вечора на столі Андрія лежала папка товщиною в три пальці.
Консалтингова фірма «Бєлов і партнери» виявилася пустушкою. Гарний офіс, гучні обіцянки, кілька дрібних клієнтів і величезна діра в бухгалтерії. Максим жив не за коштами: дорога квартира, машина, відпочинок за кордоном. Гроші текли рікою, але не з бізнесу.
«Звідки він бере кошти?» — запитав Андрій у юриста по телефону.
«Тесть. Валерій Павлович Нікітін, заступник голови районної адміністрації. Утримує зятя і дочку. Судячи з усього, не від великої любові, а скоріше щоб уникнути скандалу».
«Скандалу?»
«Ходять чутки, що дочка завагітніла до весілля. Нікітін — людина старої закалки, для нього це ганьба. Тому швидко організував весілля, купив молодим квартиру і робить вигляд, що все чудово».
Андрій посміхнувся. Отже, Максим і тут провернув свою схему: охмурив дівчину, зробив дитину, одружився на грошах. Тільки цього разу вибрав жертву з впливовим батьком. Але впливовий батько — це палиця з двома кінцями. Якщо Нікітін дізнається правду про зятя…
Досьє від Зиміна прийшло через два дні. Першу жертву Максима звали Ольга Ткачук. Вісімнадцять років тому вона вийшла за нього заміж. Через два роки розлучилася — без квартири, без грошей, з підірваним здоров’ям. Зараз живе у сестри, працює прибиральницею в школі. Ні сім’ї, ні дітей.
Другу звали Поліна Веретенникова. Двадцять три роки, художниця, мріяла про велике кохання. Максим подарував їй цю мрію, а потім забрав усе: заощадження, прикраси, навіть картини. Коли вона зрозуміла, що відбувається, було пізно. П’ятнадцять років тому її не стало.
У Поліни залишилися батьки. Старенькі, роздавлені горем. Вони досі не знали правди, думали, що дочка збожеволіла від нещасного кохання. Не знали, що кохання було спланованою операцією з відбирання грошей.
Андрій дивився на фотографії. Ольга — втомлена жінка зі згаслими очима. Поліна — усміхнена дівчина на тлі своїх картин (знімок зроблено за місяць до смерті).
Три жінки. Три зламані життя. І одна людина, яка досі ходить по землі, ніби нічого не сталося…
