— Обіцяю.
Вона обняла його міцно-міцно. І Андрій подумав, що заради цього варто було прожити всі ці порожні, самотні роки. Заради цього моменту. Заради цієї дитини.
Брошка з незабудкою тепер лежала в скриньці на туалетному столику Надії. Поруч дві фотографії: молода Надія з сімнадцятирічним Андрієм та Іра, що посміхається в об’єктив.
— Колись, — сказала Надія, показуючи брошку Каті, — вона буде твоєю. Це сімейна реліквія. Твоя прапрабабуся носила її. Потім я. Потім твоя мама. Тепер зберігаю для тебе.
— Вона красива, — Катя обережно торкнулася синьої емалі. — Як справжня незабудка.
— Це і є незабудка. Знаєш, що вона означає?
— Що?
— Пам’ять. Вірність. Вічну любов. — Надія погладила правнучку по голові. — Ми пам’ятаємо тих, кого любимо. Навіть коли їх немає поруч. Вони живуть тут. — Вона торкнулася грудей. — У нашому серці.
Катя замислилася.
— Значить, мама все ще зі мною?
— Завжди, сонечко. Завжди.
Увечері Андрій сидів на веранді, дивлячись, як сідає сонце. Поруч — мати в кріслі-гойдалці, закутана пледом. У будинку чувся сміх Каті, що дивилася мультфільми.
— Ти щасливий? — запитала Надія.
Андрій замислився. Щастя — дивне слово. Він втратив тридцять п’ять років життя. Втратив дочку, яку навіть не встиг пізнати. Ніс на плечах тягар провини і болю, який ніколи до кінця не зникне.
Але в нього була мати — жива, одужуюча, поруч. Була онука — кмітлива дівчинка з його очима, яка нарешті навчилася довіряти. Був будинок, наповнений голосами і сміхом, а не гулкою порожнечею.
— Так, — сказав він нарешті. — Здається, так.
Надія посміхнулася і заплющила очі.
Сонце опускалося за горизонт, забарвлюючи небо в золото і багрянець. Десь далеко гавкав собака. Вітер приносив запах осіннього листя і диму від багать. Життя тривало. З усіма його втратами і здобутками. З болем, що не минає до кінця, і радістю, що приходить несподівано. З минулим, яке не можна змінити, і майбутнім, яке ще можна побудувати.
Андрій дивився на захід сонця і думав про Іру. Про Свєту. Про всіх, кого втратив і не зміг врятувати.
«Пробачте мені», — подумки прошепотів він.
А потім встав, увійшов до будинку і обняв свою онуку. Тому що живі важливіші за мертвих. І найкраще, що він міг зробити для тих, кого не стало, — це подбати про тих, хто залишився.
