Він задихався. Стіни крихітної кімнати тиснули з усіх боків.
— Синку… — Надія потягнулася до нього тремтячою рукою.
— Не треба. — Він відступив до вікна. — Просто… дай мені хвилину.
Він дивився у двір, на іржаві гойдалки, на тьмяне світло ліхтаря. І раптом помітив на підвіконні маленьку фотографію в дешевій рамці — ту саму, що висіла в кімнаті на стіні. Точніше, майже ту саму.
— Звідки це? — він узяв знімок. — Я ж забрав фотографію. Єдину нашу фотографію.
Надія слабо посміхнулася.
— Пам’ятаєш сусіда Михалича? Він тоді зробив два знімки. Один віддав тобі, другий мені. Сказав: «На пам’ять вам обом». Я сховала свій екземпляр у схованку, в підпіл у Тамари. Коли їхала назовсім, забрала його з собою. Це єдине, що залишилося від того життя. Єдине, крім брошки.
Вона помовчала.
— Брошку мені Тамара зберегла. Зняла з тієї жінки перед похороном, підмінила на дешеву скляшку. Сказала: «Це твоє. Тобі знадобиться щось справжнє в новому житті».
Андрій стиснув брошку в кулаці. Метал врізався в долоню.
— Мамо. — Він обернувся. — Та фотографія на стіні, у великій кімнаті… Катя сказала, що ти дивишся на неї і плачеш. Що не говориш, хто цей хлопчик поруч із тобою.
— Як я могла сказати? — голос Надії здригнувся. — Як пояснити дитині, що її прадід — син жінки, яка офіційно померла до її народження? Що вся наша сім’я побудована на брехні та втечі?
— Прадід?
Слово повисло в повітрі.
Катя сиділа на кухні, бовтаючи ногами. Перед нею стояла чашка з охололим чаєм. Коли Андрій вийшов з кімнати, вона підняла на нього насторожені очі.
— Ви довго розмовляли, — сказала вона. — Бабуся плакала. Я чула через двері.
Він опустився на табурет навпроти.
— Катю, розкажи мені про свою маму. Як її звали?
— Іра. Ірина. — Дівчинка знизала плечима. — Я її погано пам’ятаю. Мені було три роки, коли вона… коли вона пішла.
— Пішла?
Катя відвела очі.
— Бабуся каже — заснула і не прокинулася. Але я чула, як сусідка шепотіла, що мама сама не хотіла жити. — Голос дівчинки став зовсім тихим. — Це правда?
Андрій не знав, що відповісти.
— А фотографія мами є?
— Одна.
Катя зістрибнула з табурета і побігла кудись углиб квартири. Повернулася з маленьким знімком.
— Ось.
З фотографії дивилася жінка років тридцяти. Темне волосся, втомлені очі, боязка посмішка. Вона була красивою, але якоюсь згаслою, надломленою. В її обличчі Андрій не впізнав нічого знайомого.
— Як її звали повністю? З по батькові?
Катя нахмурилася.
— Ірина Андріївна. А що?
Земля хитнулася під ногами.
— Ірина Андріївна… — повторив він повільно. — А скільки років їй було, коли вона… померла?
— Тридцять один. Бабуся казала.
Андрій швидко порахував у думці. Йому п’ятдесят два. Якби в нього народилася дочка, коли йому було шістнадцять… Їй зараз було б тридцять шість. Ірина померла в тридцять один, п’ять років тому. Значить, вона народилася тридцять шість років тому. Коли Андрію було шістнадцять.
Він повільно поклав фотографію на стіл.
— Мамо! — крикнув він, уже знаючи відповідь, але відчайдушно сподіваючись помилитися. Увірвався до кімнати. Надія лежала із заплющеними очима, але при звуці його голосу розплющила їх — злякано, зацьковано.
— Хто така Ірина?
