Він дуже уважно вдивлявся в обличчя Віри, ніби намагався по ньому щось прочитати. — Не може бути, але… Це ж було очевидно із самого початку. Ти, твоя зовнішність, ми… Ми схожі.
— Невже це і справді ти? — Поясніть мені, я нічого не розумію. У вас що, була донька? Звідки у вас це фото? У мене є такий самий знімок. — Це фото мені надіслала найкраща дівчина у світі.
Напевно, тільки її я кохав по-справжньому. Це було зовсім якесь дивовижне почуття. Тільки не судилося нам разом бути, як виявилося.
Це Ірина. Я розповідав тобі про неї, пам’ятаєш? Ірина — мама Віри. Саме вона була тією самою жінкою, про яку розповідав колись Федір Олександрович.
З нею він познайомився на ткацькій фабриці, з нею зустрічався кілька місяців, від неї остаточно втратив голову. Чоловік уже будував грандіозні плани, знав, що це буде нелегко, але все одно збирався розлучитися з Тетяною, а потім зробити пропозицію тій, поруч із якою відчував себе таким щасливим. Не судилося.
— Минуло приблизно півтора року, Марк уже з’явився на світ і став центром всесвіту для Тетяни, та й для Федора Олександровича теж. І тут цей лист, лист без зворотної адреси. У ньому була фотографія, та сама, що ти зараз тримаєш у руках.
Ірина і чарівна маленька дівчинка. Ти. Вона написала, що народила від мене доньку і хоче, щоб я знав про це.
Вона хотіла, щоб я знав, що наше кохання не розчинилося в небутті, не зникло. У цього почуття є продовження. Чудова дитина.
Також Ірина писала, що вона заміжня і разом із чоловіком живе в іншому місті. Просила її не шукати. Єдине, чого вона хотіла, це щоб я знав про тебе, про твоє існування.
Федір Олександрович, звісно, намагався знайти Ірину. Зрозуміло, намагався. Але та справді поїхала з міста.
Куди і з ким, нікому не сказала. Звільнилася, забрала доньку і поїхала. — Мама розповідала, що вона намагалася побудувати сім’ю з однією людиною.
І вони, щоправда, виїжджали звідси на кілька років. А потім, потім мама з ним розлучилася, і ми повернулися назад, — промовила Віра. — Якби я це знав! — Федір Олександрович уважно подивився на Віру.
— Якщо ти донька Ірини, значить, її більше немає. Ти ж розповідала про своє життя, я все пам’ятаю. — Так, мами немає.
— А мені стільки потрібно було їй сказати! — Федір Олександрович сумно похитав головою. А потім продовжив розповідь. — Зрозумівши, що підступна хвороба забере його з цього світу, Федір Олександрович взявся за пошуки доньки всерйоз.
Йому хотілося відшукати її, цю дівчинку, вірніше, вже молоду жінку. Хотілося впізнати її, поговорити з нею про все. Звісно, і з Іриною поспілкуватися.
Йому ж у голову не могло прийти, що її вже немає. Федір Олександрович допомагав чужим дітям, спонсорував дитячі будинки, а в цей час його серце було неспокійне за рідну незнайому доньку. Як вона живе, чи потребує чогось, чи не кривдять її? Хотілося хоча б перед смертю познайомитися з нею і надати їй підтримку, зробити для неї хоча б щось.
Я найняв детективів, вірніше, це зробив Марк. Я розповів йому про все і призначив, так би мовити, координатором розслідування. Сам-то вже не в змозі.
Вдалося дещо з’ясувати. Нібито в Ірини справді була колись донька, тільки вона померла. Мені не вірилося в це, та й документи мали такий вигляд, ніби вони несправжні, ніби хтось просто хотів замести сліди…
