Коли вони дісталися ділянки, уже займався світанок. Біля воріт стояв білий фургон: Марина приїхала раніше, ніж обіцяла. Вона пила каву з термоса й, побачивши їх, випустила стаканчик. На землі розпливлася темна пляма. Жінка навіть не глянула вниз. Її погляд був прикутий до Соні й звіра, що йшов біля неї.
За час роботи Марина бачила багато чого, але дитина, яка спокійно веде за собою дикого вовка, змусила її розгубитися.
— Андрію, що це таке?
Він подивився на доньку.
— Схоже, є речі, в яких ми нічого не тямимо.
Наближаючись до незнайомих людей, Сутінок знову насторожився. Соня поклала руку йому на шию й тихо сказала, що це друзі, вони допоможуть. Вовк подивився на неї, потім на Марину. Напруження поступово відступило, і ветеринарка змогла обережно підійти ближче. Вона оглянула ушкодження й спитала, чи брав він участь у бійці.
— Він мене захищав, — відповіла Соня.
Марина перевела погляд на Андрія. Її здивування ще не минуло, однак тепер до нього додалося захоплення від побаченої довіри. План, заради якого вона приїхала, вже не здавався їй доречним.
— Після такого я не можу просто замкнути його в клітці. Будемо вирішувати інакше. Спершу треба зайнятися ранами. Андрію, допоможіть.
Із фургона вона дістала аптечку. Снодійне цього разу не знадобилося. Соня гладила Сутінка, тихо заспокоювала його, поки Марина промивала й обробляла ушкодження. Андрій допомагав їй, усе ще насилу вірячи, що стоїть так близько до дикого звіра. Вовк терпів дотики чужих рук. Йому було боляче, але поруч лишалася дівчинка, якій він довіряв, і він дозволив завершити допомогу.
Коли рани обробили, довелося повернутися до того, заради чого все почалося. Жити біля селища Сутінкові було не можна. Відправити його назад у ліс означало знову залишити поруч із ворожою зграєю. Соня домоглася, щоб його не замикали назавжди, однак одного цього рішення було замало: звірові потрібне було місце, де він зможе існувати без постійної небезпеки для себе й людей.
Марина подумала й сказала, що знає таку ділянку заповідника. Вона була далеко, займала величезну обгороджену територію. Інших вовків там не було, зате дичини вистачало. Сутінок міг би полювати й жити майже на волі, лишаючись у безпеці. Це була можливість зберегти для нього лісове життя, не повертаючи туди, звідки він прийшов цієї ночі.
Андрій спитав, як доправити вовка так далеко. Марина подивилася на Соню й усміхнулася.
— Здається, сьогодні ми впораємося без снодійного. Є кращий спосіб.
Дівчинці належало сісти в задній частині фургона біля відчинених дверей. Сутінок піде за нею, а Марина вестиме машину. Через селище вони проїдуть на світанку, поки люди ще сплять. Усе залежало від тієї самої довіри, свідками якої щойно стали дорослі. Їм уже не треба було заманювати звіра: він сам хотів триматися біля Соні.
Дорога тривала кілька годин. Лісовим шляхом фургон рухався повільно. Соня сиділа біля відчинених дверей, а Сутінок біг поруч, не відстаючи. Його погляд був звернений до дівчинки. Він майже не дивився навсібіч, ніби все потрібне для цієї дороги було в її обличчі. Відстань між ними зберігалася, машина йшла вперед, і вовк слідував за нею аж до нового дому.
Нарешті показалася велика обгороджена територія. За огорожею стояв справжній ліс — просторий, живий, що йшов далеко від воріт. Марина відчинила в’їзд. Соня зіскочила на землю й підійшла до Сутінка. До цього було стільки тривоги, рішень, дороги, що вона могла не думати про останню хвилину. Тепер стало ясно: далі йому доведеться йти самому…
