Галявина була на території зграї. Для цих звірів Сутінок лишався чужаком, одинаком, якого тут не збиралися терпіти. Сам він, однак, не хотів віддавати ні козулю, ні місце, яке вже вважав своїм. Шерсть на загривку стала дибки, ікла вишкірилися. Його гарчання у відповідь було низьким і важким. Прибульці розділилися й почали обходити його півколом, перекриваючи відступ.
Соня сховалася за товстим сосновим стовбуром. Батько розповідав про закони лісу, але одна річ — слухати його вдома, і зовсім інша — бачити перед собою двох сильних, досвідчених вовків, готових роздерти її друга. Вона розуміла, що справа вже не лише в здобичі, залишеній на галявині. Сутінок захищав власне життя. Хвора лапа заважала йому рухатися так само вільно, як супротивникам.
Першим кинувся той, хто, вочевидь, був ватажком. Сутінок ухилився, але наступної миті вони зчепилися. У місячному світлі миготіли спини, лунали клацання зубів, гарчання й скавчання. Другий вовк тримався поруч, вичікуючи слушної миті для удару збоку. Соня стежила за ним і дедалі ясніше розуміла, наскільки нерівні сили. Сутінок не міг одночасно відбиватися від обох. Його вб’ють, а вона стоятиме за деревом і дивитиметься.
Відчай виявився сильнішим за страх. Дівчинка вибігла з-за сосни на відкрите місце, розмахуючи руками.
— Геть! Ідіть геть! Залиште його в спокої!
Крик змусив вовків розімкнутися. Вони повернулися до маленької галасливої істоти, що несподівано виникла посеред сутички. Цієї короткої заминки Сутінкові вистачило, щоб відскочити до Соні. Він став перед нею, загороджуючи її від супротивників. Тепер вони стояли вдвох: дівчинка, яка щойно кинулася рятувати звіра, і звір, готовий захищати її.
Ватажок знову загарчав, але колишнього натиску вже не було. Поява людини й поведінка Сутінка насторожили його. Він переводив погляд із дівчинки на вовка, не розуміючи цієї близькості й не наважуючись одразу поновити напад. Незвичне поєднання робило супротивника небезпечнішим, ніж здавалося раніше. Кілька митей тривало вагання. Потім пролунав короткий тявкаючий звук, і обидва чужі вовки відступили. Невдовзі їх уже приховали дерева.
Лише тепер Соня відчула, як сильно тремтить. Вона стояла вночі серед лісу, поруч із хижаком, який щойно бився за життя. Поки треба було кричати й бігти, страх ніби не встигав за нею; тепер він навалився весь одразу. Дівчинка ніяк не могла заспокоїтися. За деревами більше не було видно руху, однак те, що сталося, ще тривало для неї в кожному шереху.
Сутінок повернувся. На боці темніла свіжа кривава подряпина, дихання лишалося важким. Вовк підійшов і обережно торкнувся носом її долоні. Так само, як колись у сараї. Він упізнав свою рятівницю й прийняв її близькість, попри щойно пережиту сутичку. Для Соні в цьому русі було все, чого не скажеш словами: вона була йому своєю.
— Нам час, Сутінку. Скоро світанок. По тебе прийдуть.
Дівчинка повернула до селища. Вовк пішов слідом. Він шкутильгав, але тримався поруч, не намагаючись повернутися до здобичі. Соня йшла стежкою, а біля неї ступав той самий звір, якого вона збиралася знайти й відвести від небезпеки. Тепер їй належало повернутися з ним із лісу, поки не приїхала Марина. У тиші було чути їхні кроки.
Удома вже помітили зникнення Соні. Наталя прокинулася вночі, не знайшла доньки в ліжку й зчинила тривогу. Андрій відразу зрозумів, куди вона могла податися після вечірньої розмови. Жах від цього розуміння був майже нестерпний. Він схопив рушницю, ліхтар і кинувся до лісу. На знайомій стежці кликав доньку щосили, знову й знову повторюючи її ім’я.
Уява підсовувала йому картини, від яких хотілося бігти ще швидше. Він знав цей ліс, знав, хто живе в ньому, і не міг заспокоїти себе жодною розумною думкою. Лишалося тільки шукати й сподіватися, що він іще не запізнився. Попереду нарешті з’явилося світло ліхтарика. Поруч із маленьким людським силуетом рухався інший — великий, низький. Андрій зупинився: до нього йшли донька і вовк.
Сутінок не переслідував Соню. Він просто тримався біля неї, ніби супроводжував додому. Дівчинка побачила батька й гукнула до нього. Вовк помітив зброю, напружився й загарчав.
— Тату, не стріляй! Це ми! Він зі мною!
Андрій повільно опустив двостволку. Усе, що він бачив, ніяк не вкладалося у звичне уявлення про небезпечного звіра й беззахисну дитину. Вони підійшли одне до одного. На стежці знову опинилися ті самі троє, що колись у сараї, але тепер між ними не було дверей, які можна грюкнути, і донька більше не затуляла вовка від піднятих стволів.
— Соню… Як ти… Що сталося?
— Потім розкажу. Нам треба швидше додому, тату. Марина скоро приїде.
Сутінок зупинився трохи позаду дівчинки. Андрієві він, як і раніше, не довіряв, зате спокій Соні стримував його від нового гарчання. Єгер кивнув. З’ясовувати подробиці зараз було марно; спершу треба було вивести доньку з нічного лісу. Вони повернули до будинку втрьох. Андрій ніс рушницю, Соня йшла поруч, а за нею, майже не відстаючи, ступав вовк…
