Він не знав, що замість покори в ній уже визрівало відчайдушне рішення. Уночі, дочекавшись тиші в будинку, Соня вдяглася й узяла заздалегідь приготований рюкзак. Усередині лежали шматок хліба й пляшка води. Вона прихопила ліхтарик і тихо попрямувала до виходу. Буран підвів голову. Дівчинка прошепотіла йому, щоб спав, пообіцяла скоро повернутися й зачинила за собою двері.
Вона збиралася знайти Сутінка раніше за Марину, попередити його й відвести далеко від селища, в глиб лісу, де до нього не доберуться. Цей план міг здаватися їй здійсненним лише тому, що думка про вічну неволю витіснила все інше. Десятирічна дитина йшла вночі шукати вовка. Але Соня думала зараз не про небезпеку, а про те, що мусить устигнути. Вона знала знайомі стежки й місця, де батько знаходив сліди.
Нічний ліс не був схожий на той, біля якого вона сиділа вдень. Промінь ліхтарика вихоплював вузьку смугу шляху, за його межами ворушилися тіні, лунали шерехи. Кожен тріск гілки змушував Соню здригатися. Вона йшла далі й упівголоса кликала:
— Сутінку… Це я, Соня. Де ти?
Минуло приблизно з годину. Селище лишилося далеко, а відповіді все не було. Дівчинка почала сумніватися: може, слід повернути назад, поки вона ще пам’ятає дорогу? Попереду почувся негучний рик. Соня відразу зупинилася й погасила ліхтарик.
На невеликій галявині, освітленій місяцем, над тушею козулі стояв Сутінок. Він виглядав зовсім інакше, ніж безпорадний звір на болотяній купині: великий, сильний, насторожений. Тут він сам був мисливцем. Вовк підвів голову, відчувши дівчинку, і подивився просто на неї. Більше не гарчав, лише жовті очі поблискували в темряві. Соня ступила ближче й тихо вимовила його ім’я.
З протилежного боку галявини з-за дерев з’явилися ще дві тіні. Вони рухалися повільно й майже безшумно. Це були інші вовки, обидва більші за Сутінка…
