Уночі її розбудив відчайдушний гавкіт Бурана. Цуценя стояло біля вікна, настовбурчившись, і дивилося надвір. Соня підійшла до нього. Місяць яскраво освітлював двір, однак між будинком і парканом нікого не було видно. Дівчинка погладила Бурана, прошепотіла, щоб він перестав: там порожньо. Але цуценя й далі гавкало й гарчало в бік лісу, ніби бачило чи чуло те, чого вона не помічала.
У коридорі з’явився Андрій із ліхтарем. На його запитання Соня відповіла, що Буран, мабуть, помітив їжака. Батько подивився у вікно, і обличчя в нього стало серйозним. Нічого не пояснюючи, він вийшов надвір. Дівчинка стежила за ним із кімнати: Андрій обходив ділянку, потім довго світив під парканом, що відділяв їхню землю від лісу. Повернувшись, він звелів їй лягати й більше нічого не сказав.
Соня лишилася в певності, що вночі приходив Сутінок. Вона уявляла, як він стояв біля огорожі й дивився на їхні вікна. Їй хотілося вірити: він пам’ятав будинок, сарай і її саму. Вранці, щойно батько поїхав на роботу, дівчинка взяла Бурана й вирушила до того місця, яке він так уважно оглядав. Цуценя наблизилося до паркану, загарчало й підібгало хвоста. Чужий запах явно тривожив його.
На землі Соня знайшла один великий відбиток лапи. Такий вона вже бачила біля сараю. Усього один слід — але для неї його виявилося досить. Вовк справді був зовсім поруч. Радість прийшла разом із тривогою. Тепер дівчинка краще розуміла батькове мовчання: живий Сутінок означав здійснення її надії, а Сутінок біля самого дому — нову небезпеку. Про знахідку вона не розповіла нікому. У неї знову з’явилася таємниця, пов’язана з вовком.
За кілька днів у сусіда з околиці вночі зникла вівця. Загін був неміцний, одна дошка виявилася зламана. Люди припускали, що винна лисиця або бродячий собака. Андрій побачив поруч вовчі сліди й більше не сумнівався: Сутінок почав добувати їжу біля людського житла. Відкладати рішення далі єгер уже не міг. Усе, чого він боявся, ставало для нього надто очевидним.
Він зателефонував Марині.
— Знову я. Вовк тут, біля селища. Уже й до худоби добрався.
Марина відповіла серйозно: тепер треба діяти, завтра вона приїде, і цього разу Сутінка необхідно впіймати. Поклавши слухавку, Андрій лишився з важким відчуттям, ніби сам зрадив звіра. Він знав, навіщо зробив цей дзвінок, але від того не ставало легше. Донька колись урятувала вовкові життя; тепер батькове рішення могло відібрати в нього волю.
Увечері Андрій сів поруч із Сонею й розповів усе: про камери, знімки, свої спостереження за вовком, зниклу вівцю. Приховувати завтрашній приїзд Марини він теж не став. Дівчинка слухала напрочуд спокійно. Не перебивала, не плакала, не просила скасувати виклик. Коли батько закінчив, вона спитала лише про одне:
— Його впіймають… А потім відпустять?
— Не знаю, Соню. Якщо звір нападає на худобу, його можуть визнати небезпечним. Можливо, йому доведеться лишитися у вольєрі. Назавжди.
Останнє слово затулило для неї все інше. Соня пам’ятала Сутінка в напівтемному сараї, але тоді він лежав там заради одужання. Тепер ішлося про те, щоб більше ніколи не дати йому піти. У її уявленні таке життя було страшнішим за смерть: ліс поруч, а дістатися до нього не можна. Дівчинка підвелася й мовчки пішла до себе. Андрій не пішов слідом, вирішивши, що доньці треба пережити почуте наодинці…
