Соня квапливо повела променем по землі. Він пішов? Його забрали? Мокрі стебла виявилися прим’яті широкою смугою, ніби тут протягли щось важке. Слід вів до сараю. Дівчинка поспішила за ним і побачила нещільно причинені двері. У дальньому кутку, на старому сіні, темніло знайоме тіло. Отже, звір опритомнів і сам доповз під дах. Побачивши його, Соня ледь не розплакалася з полегшення.
Під ногою рипнула дошка. На сіні заворушилися, і в промені ліхтарика спалахнули два бурштинові вогники. Звір підвів голову. Тепер, коли очі дивилися просто на неї, а морду більше не приховувала купина, помилитися було неможливо. Ні на вівчарку, ні на будь-якого іншого собаку він не був схожий. Соня принесла додому вовка — молодого, але вже великого й сильного.
Вона стояла, не наважуючись відступити. Батькові слова про небезпечний ліс раптом набули зовсім іншого змісту: лісовий хижак опинився в їхньому сараї, зовсім поруч із будинком. Вовк дивився нерухомо. Не гарчав, не кидався, лише обережно стежив за дівчинкою. Спроба поворухнути хворою лапою змусила його тихо заскімлити. Знайомий жалібний звук нагадав Соні, навіщо вона взагалі сюди прийшла.
Миска з водою опустилася на підлогу. Поруч дівчинка поклала курку й відійшла до протилежної стіни. Вовк не потягнувся до частування; його цікавив лише кожен її рух. Тоді Соня сіла, залишаючи між ними відстань.
— Я нічого тобі не зроблю. Це ж я витягла тебе, пам’ятаєш?
Їй захотілося називати його якось інакше, ніж просто звіром. У темному сараї, де з глибини сіна поблискували очі, ім’я знайшлося саме собою: Сутінок.
— Попий, Сутінку. Як же ти одужаєш без води?
Час минав непомітно. Соня говорила тихо, згадувала колишнє міське життя, розповідала, як самотньо їй після переїзду. Вовк слухав, не зводячи з неї погляду. Потім обережно витягнув шию й нарешті дотягнувся до миски. Він пив довго й жадібно. Дівчинка не ворушилася, боячись порушити цю маленьку зміну. Напившись, Сутінок подивився на м’ясо, потім знову на неї. І тут надворі почулися важкі кроки.
Так ходив не батько. Незнайомий спершу шум наблизився й урвався біля самих дверей. Вовк настовбурчився й глухо загарчав. Соня завмерла, дослухаючись. За стіною сердито пробурмотіли:
— Куди ж ти запропастився, звірюко? Шкура майже без ушкоджень була…
Голос вона впізнала. Їхній сусід Григорій, похмурий старий мисливець, вічно чимось невдоволений. Тепер Соня зрозуміла, чий капкан тримав Сутінка в болоті й навіщо сусід розшукує зниклого звіра. Двері смикнулися, але лишилися на місці: дівчинка встигла зачепити зсередини іржавий гачок.
— Ще й зачинено, щоб вам…
Григорій потупцяв біля сараю, вилаявся й пішов. Лише коли кроки стихли, Соня дозволила собі глибоко вдихнути. Сьогодні він їх не знайшов. Але людина, якій потрібна була вовча шкура, жила зовсім поруч, і одного зачиненого гачка могло виявитися замало…
