Удень Соня допомагала матері й сиділа з книжкою, намагаючись поводитися як завжди. Будь-яку вільну хвилину вона використовувала, щоб збігати до сараю. Приносила їжу, наливала свіжу воду, перетягла з дому старий матрац. У батьковій аптечці знайшлися бинти й перекис. Уперше підступаючи до пораненої лапи, дівчинка ледве давала собі раду зі страхом, однак Сутінок дозволив обробити рану. Він терпів її дотики й поступово перестав насторожено проводжати кожен рух.
Так минуло кілька днів. Турбота ставала звичною, але приховувати її було дедалі важче. Наталя помітила зникнення продуктів і спитала чоловіка, чи не завелися в них миші: курка з каструлі зникала з дивовижною швидкістю. Андрій слухав її й хмурився. Сам він бачив і дещо інше — витоптану траву біля сараю, заклопотаність доньки, її часті зникнення. Ці дрібниці переставали бути випадковими.
Одного ранку на вологій землі біля сарайних дверей він розгледів виразний відбиток лапи. Андрій знав такі сліди. Собака тут не проходив: поруч із його домом був великий вовк. Тепер і зникла їжа, і дивна поведінка Соні складалися в одне пояснення. Від страху за доньку в нього похололо всередині. Йому хотілося кричати, але він мовчки повернувся й попрямував до будинку.
— Соня де? — спитав він дружину.
— Здається, у себе. А що?
Андрій коротко відповів, що нічого, і пройшов до кабінету. Відчинив сейф, вийняв двостволку, перевірив патрони. Як єгер він був певен: вовк біля людського житла небезпечний, а дитина поруч із ним — особливо вразлива. Він не розумів, як його розсудлива донька могла до такого додуматися, і винуватив насамперед себе. Недогледів. Не зумів пояснити. Тепер йому належало захистити родину тим єдиним способом, який у цю мить здавався можливим.
Поки Андрій ішов до сараю, Соня сиділа всередині, погладжуючи жорстку шерсть між вовчими вухами. Сутінок уже потроху спирався на поранену лапу. Зараз він поклав голову їй на коліна й уперше обережно лизнув руку. Дівчинка усміхнулася. Для неї цей дотик важив більше за будь-які докази: він довіряв їй. Вона врятувала не люте чудовисько, а друга.
Двері розчахнулися з таким гуркотом, що Соня здригнулася. На порозі стояв батько з двостволкою. Сутінок миттю підвівся, вишкірив ікла й загарчав. Ще мить тому він спокійно лежав біля дівчинки, а тепер увесь зібрався, готовий до кидка. Кого він захищав — себе чи Соню, — зрозуміти було неможливо. Дівчинка побачила спрямовану на нього зброю й затулила вовка собою.
— Тату! Тільки не стріляй!
Андрій зупинився. Він прийшов усунути небезпеку, а тепер донька стояла просто перед стволами, загороджуючи собою хижака. Навіть необережний рух міг закінчитися лихом. Він бачив напружені м’язи звіра, чув його гарчання й не міг позбутися думки, що той будь-якої миті здатен вчепитися в дитину. Андрій заговорив неголосно, намагаючись, щоб голос не тремтів:
— Соню, відійди від нього. Не поспішай. Підійди до мене.
— Щоб ти вистрілив? Ні! Він мій друг, він нічого поганого не зробив!
Двостволка лишалася піднятою. Вистрілити, коли донька так близько, Андрій не міг; опустити зброю, поки вовк готується напасти, теж не наважувався. Соня плакала, але не рухалася. Між ними лишалося всього кілька кроків, однак умовити її пройти цю відстань здавалося неможливим. Батько спробував пообіцяти те, у що сам не вірив:
— Відійди, і я не стану зараз стріляти.
Соня подивилася на батькові руки. Пальці судомно стискали рушницю, кісточки побіліли. Спокійний голос не обдурив її. Їй хотілося повірити татові, підійти до нього й перестати боятися. Але за її спиною лишався Сутінок. Варто було зробити те, про що просив батько, — і вона вже не змогла б затулити друга собою. Між обіцянкою й спрямованими стволами дівчинка бачила надто явну суперечність.
— Ти все одно його вб’єш. Я не піду.
Вовк і далі стежив за Андрієм, не відволікаючись ні на слова, ні на плач. Вмовляння нічого не змінювали. Тоді батько різко відступив, грюкнув дверима й ззовні засунув важкий засув. Соня кинулася слідом, але дошки вже відділяли її від нього.
— Випусти нас! Тату, навіщо ти замкнув?
— Заспокоїшся — тоді й поговоримо.
Ззовні він підпер двері колодою й пішов до будинку. У сараї знову стало напівтемно. Сутінок важко дихав, усе ще збуджений появою озброєної людини. Соня опустилася на підлогу, обхопила коліна. Доти вона боялася, що батьки дізнаються про її таємницю. Тепер вони знали, і замість допомоги перед нею опинилися замкнені двері…
