Із будинку невдовзі долинув крик матері. Андрій розповів дружині, кого знайшов у сараї, і Наталя жахнулася. Вона не могла повірити, що живий вовк стільки часу перебував біля її дитини.
— А якби він Соню скалічив? Ти про це подумав?
— Тому й замкнув. Треба вирішити, що робити далі.
— Клич мисливців! Григорія поклич, він розбереться!
Андрій різко відмовився. Сусідові він не довіряв, знав про його браконьєрство й не хотів, щоб донька побачила таку розправу. Батьки говорили дедалі голосніше. До сараю долітало кожне слово, і Соня слухала, дедалі міцніше притискаючи коліна до грудей. Відмова покликати Григорія ще не означала, що батько залишить Сутінка живим. Дівчинці здавалося, що шансів урятувати друга майже не лишилося.
Чула сварку й тітка Ніна, яка поливала квіти біля сусідського паркану. До неї долинали лише уривки: вовк, сарай, донька. Але за пів години про це вже говорило все селище. У переказах поранений звір перетворився на хижака-вбивцю, якого єгер привів до людей і тепер збирається випустити. Чим далі розходилася новина, тим страшнішими ставали подробиці. Старі згадували давні жахіття, господарі овець і курей заговорили про своє господарство.
Григорієві чутка пояснила те, чого він сам не зміг з’ясувати вночі. Вовк, що пішов із капкана, лежав у Андрія. Старий побачив можливість повернути цінну шкуру й водночас виступити захисником сусідів. Біля сільської крамниці він почав збирати чоловіків, переконуючи їх, що зволікати не можна.
— Дочекаємося, поки цей міський розумник дасть звірові наших дітей пожерти? Ходімо зараз, покінчимо з цим!
Чутки зробили своє, а дешева горілка додала рішучості. Хтось побіг додому по рушницю; інші взялися за вила й сокири. До будинку єгеря рушив натовп, уже певний у власному праві розправитися з небезпечною твариною. Григорій ішов попереду. Розмов про те, що сталося насправді, ніхто більше не вів: сусіди збиралися діяти.
Андрій побачив їх із вікна. На кухні плакала дружина, у сараї лишалася замкнена з вовком донька, а до воріт підходили озброєні люди. Він міг вийти з двостволкою, але навпроти стояли його сусіди, з якими належало жити далі. Віддати їм Сутінка означало б погодитися на самосуд і остаточно втратити довіру Соні. Ще зовсім недавно Андрій сам ішов до сараю стріляти; тепер він виразно бачив, на що перетворюється страх, коли людям здається, що їм дозволено все.
Він кинувся до телефону. Місцева поліція, на його думку, не встигла б вчасно, а якби й устигла, могла просто пристрелити вовка, аби припинити скандал. У записнику знайшовся інший номер — Марини, молодої ветеринарки-зоологині з обласного міста. Вона займалася дикими тваринами й уміла допомагати там, де звичайного поводження з домашнім улюбленцем було недостатньо.
— Марино, це Андрій із селища. Дуже потрібна допомога, терміново.
Ветеринарка спокійно спитала, що сталося.
— У мене у дворі вовк, а сусіди зібралися зі зброєю. Хочуть його вбити.
Вислухавши Андрія, вона ненадовго замовкла. Потім голос пролунав рішуче:
— Зараз виїжджаю. Виграй час, не дай їм дістатися до звіра. Доньку замкни в будинку. За годину буду.
Година. Андрій подивився на людей біля воріт. Їх було близько десятка, і ніхто не виглядав готовим чекати. Але тепер у нього принаймні з’явилася мета — втримати їх до приїзду Марини. На ґанок він вийшов без рушниці.
— Відчиняй! — зажадав Григорій. — Заберемо вовка!
Андрій відповів, що це його ділянка і входити сюди він нікому не дозволяє. Він просив піти, намагаючись говорити рівно. Старий дедалі підвищував голос:
— Селище наше! Нам тут вовки не потрібні! Тобі свою дівчинку не шкода?
Від цього запитання Андрій стиснув кулаки. Саме страх за доньку й привів його до сараю зі зброєю, а тепер тим самим страхом намагалися змусити його поступитися натовпу.
— Я за неї й боюся. Тому прошу вас розійтися. Не наробіть лиха.
Соня припала до щілини між дошками. Із сараю було видно сусідів, зброю в їхніх руках і Григорія попереду. Вони прийшли по Сутінка. Вона витягла його з болота, розтиснула капкан, доглядала рану — і тепер мала сидіти замкнена, поки його вбивають. Дівчинка не знаходила виходу й ледве стримувала відчай…
