Вовк підійшов і торкнувся носом її руки. Він не розумів людських криків, але відчував Сонін страх. Потім підвів морду й завив. Протяжний тужливий звук пройшов крізь стіни, перекрив шум біля воріт і рознісся над будинками. Так не погрожують перед нападом. Так кличе самотній звір, якому нікуди подітися.
Розмови стихли. Навіть Григорій опустив сокиру. На коротку мить селище ніби почуло те, що досі заглушало власними криками: у сараї була жива, налякана істота. Чоловіки переглядалися, дивилися на зброю у своїх руках. У декого на обличчях з’явилося збентеження. Виття поступово стихло, але ніхто не поспішав порушити тишу, що лишилася після нього.
Андрій зробив крок уперед і підняв долоні, намагаючись утримати цю зміну.
— Чуєте? Йому страшніше, ніж вам. Ідіть додому. Не беріть такого на душу.
Григорій першим зрозумів, що люди перестають його слухати. Він знову підняв сокиру й закричав, що звір навмисне викликає жалість, а потім перегризе всім горло.
— Ну, хто піде зі мною?
Відповіді не було. Чоловіки ще не розходилися, але колишньої впевненості вже не лишилося. За стіною сараю Соня почула заминку й кинулася до нижньої дошки, про яку пам’ятала: дерево там прогнило. Вона била по ній ногами, допомагала руками, аж поки дошка не тріснула. Лаз, що утворився, був вузький. Протискаючись, дівчинка подряпала обличчя й руки, але все-таки вибралася назовні.
Із-за сараю вона вискочила саме тоді, коли Григорій знову намагався підбурити людей до штурму.
— Залиште його! Не чіпайте!
Усі обернулися. Між батьком і сусідами з’явилася маленька розпатлана дівчинка в брудному одязі. Андрій зблід і звелів їй негайно йти в будинок. Соня лишилася на місці. Крізь сльози вона дивилася на Григорія й повторювала, що Сутінок не злий і не вбивця, що йому було боляче і вона його врятувала.
— Врятувала? — всміхнувся старий. — Від чого ж? Від доброго життя, чи що?
У натовпі знову заговорили. Глузування Григорія додало декому сміливості, але Соня вигукнула у відповідь:
— Він у капкан потрапив! Ти його поставив!
На мить обличчя сусіда змінилося. Він одразу ж заходився запевняти, що дівчинка бреше і ніяких пасток у нього немає. Соня кинулася назад до сараю, до того місця, де лежав капкан. Важке іржаве залізо вона винесла насилу й кинула перед зібраними.
— Подивіться! Оце тримало його в болоті! Через це він ледь не втопився!
На зубцях лишилися клапті сірої шерсті, на металі темніли плями крові. Тепер перед сусідами лежав відчутний доказ того, що сталося зі звіром. Соні вже не доводилося просити вірити лише її словам. Люди дивилися на капкан і опускали вила. У селищі знали, хто промишляє такими пастками, і погляди поступово звернулися до Григорія.
— Не мій! — закричав він. — Вона все вигадала! Вони з вовком заодно!
Голос ставав дедалі злішим, але колишнього впливу вже не мав. Чоловіки мовчали, не кваплячись підтримувати сусіда. Тим часом із будинку вибігла Наталя. Побачивши доньку біля озброєного натовпу, вона скрикнула й кинулася до неї.
— Сонечко, ходімо зі мною!
Мати схопила її за руку й потягла до будинку. Соня вперлася: варто їй піти — і Сутінок залишиться без захисту. Вона повторювала, що вовка вб’ють, а Наталя не відпускала її руки. Андрій став перед ними, затуляючи обох собою. Замість недавньої тиші знову знялися голоси. Григорій зрозумів, що люди вже дивляться на нього як на винуватця того, що відбувається, і остаточно втратив самовладання.
З гарчанням він рвонув уперед, заносячи сокиру. Ціллю були двері сараю. Андрій відтіснив дружину й доньку собі за спину, готуючись зупинити старого. Кілька чоловіків теж ступили навперейми: вигляд людини, готової рубати двері біля переляканої дитини, остаточно привів їх до тями…
