— Отямся! Ти що коїш?
Але Григорій не слухав. Здавалося, ще мить — і лезо вріжеться в дерево. У цю хвилину з вулиці пролунав різкий автомобільний сигнал. Сокира ще не опустилася, а всі вже повернулися до дороги. Крізь здійнятий пил наближався білий фургон. На боці виднілися червоний хрест і напис «Ветеринарна допомога».
Машина зупинилася біля воріт, і з неї швидко вийшла жінка в синьому комбінезоні. Марина відразу оглянула присутніх: рушниці, вила, сокиру, що застигла в руках Григорія.
— Поясніть, що ви тут влаштували.
Андрій ступив до неї, назвався й нагадав про дзвінок. Вона кивнула, перевела погляд на Соню й зауважила, що це, мабуть, та сама дівчинка, через яку все почалося. Григорій сплюнув: знову приїхали міські повчати їх, самі б розібралися.
— По-вашому, це називається розібратися? — спитала Марина. — Зброя, погрози, спроба розтрощити чуже майно, жорстокість до тварини. У поліції, гадаю, знайдуться інші слова.
При згадці про поліцію чоловіки почали відступати. Хтось спробував заховати рушницю за спину, ніби вона могла стати непомітною. Григорій спитав, до чого тут поліція, але вже без колишнього напору. Марина подивилася на дорогу.
— Ви гадали, я поїду сама туди, де зібралися озброєні люди?
Слідом за її поглядом обернулися й інші. Удалині з’явилися фари, потім почулася сирена. Сині спалахи пробігли по обличчях сусідів. Поліцейський позашляховик зупинився поруч із фургоном. Із нього вийшли двоє: молодий сержант і похмурий капітан років п’ятдесяти. Капітан неквапливо оглянув натовп, затримав погляд на зброї й наказав негайно покласти все на землю.
Ніхто не заперечив. Рушниці опустилися в пил, за ними впала сокира Григорія. Поки сержант збирав зброю, капітан спитав Андрія, чи він викликав поліцію. Єгер кивнув на Марину. Та коротко переказала дзвінок, пояснила, що поранений вовк замкнений у сараї, а люди збиралися з ним розправитися. Потім зауважила капкан, що лежав поруч.
— Гадаю, ось і головний доказ.
Капітан підійшов ближче, торкнув іржаве залізо носком чобота й спитав, кому воно належить. Люди мовчали. Виступати проти сусіда не хотілося, але й захищати його після всього побаченого ніхто не поспішав. Соня вийшла вперед, і далі тримаючись за мамину руку. Тепер перед нею були люди, які могли вислухати, і страх відступив настільки, що вона змогла заговорити виразно.
— Це Григорія. Він уночі приходив, вовка шукав. Я сама чула.
Старий зблід і знову закричав, що дівчисько все вигадує. Капітан подивився на нього, потім на Соню й запропонував Григорієві пройти до машини для розмови. Той відмовився, заверещав про свої права й про відсутність доказів.
— З доказами розберемося, — втомлено відповів капітан і кивнув сержантові.
Молодий поліцейський узяв Григорія під лікоть. Старий спробував вирвати руку, але його вже вели до позашляховика. Натовп розступився. Недавнього ватажка проводжали мовчки: хто з переляком, хто з погано прихованою зневагою. Образ рятівника селища розсипався в них на очах. Біля воріт більше ніхто не вимагав видати звіра.
Марина повернулася до Андрія. Тепер можна було зайнятися пацієнтом. Вона уточнила, чи поранений вовк; єгер підтвердив, що ушкоджена лапа, яка потрапила в капкан. Марина попросила допомогти з дверима й пояснила, що скористається транквілізатором. За кілька хвилин тварина засне, і її можна буде безпечно перевезти.
Соня почула слово «перевезти», і полегшення відразу змінилося тривогою. Вона все ще не знала, куди збираються забрати Сутінка і що буде з ним далі.
— А куди ви його повезете? Що ви з ним зробите?
Марина присіла перед нею, щоб говорити, дивлячись у вічі.
— У нас є центр реабілітації. Там займуться його лапою, допоможуть відновитися.
— А потім? Коли він одужає, його випустять?
— Звісно. Він повернеться до лісу, до себе додому.
Соня нарешті видихнула. Залишити Сутінка біля себе їй хотілося, але після всього пережитого важливішим було інше: його не вб’ють, вилікують і дадуть свободу. За дверима сараю був той, кого ще зовсім недавно сусіди збиралися розстріляти. Тепер у нього з’являлося майбутнє. Дівчинка подивилася на двері вже з надією.
Марина принесла з фургона спеціальну рушницю зі шприцом і попросила Андрія відчиняти. Він відставив колоду, відсунув засув. Зсередини не долинало ні гарчання, ні шереху. Єгер неголосно припустив, що після такого галасу звір забився в дальній куток. Двері прочинилися; Марина підняла рушницю, готова діяти. Андрій потягнув стулку ширше — і завмер…
