Від’їжджаючи, він подякував їй за чудово проведений час. У Оксани тоді ніби серце заледенiло: отже, ось як жорстоко її обдурили. Але, дізнавшись про вагітність, вона вирішила, що дитина залишиться її втіхою на все життя.
На життя потрібні були гроші. Лишаючи Ірку матері, Оксана їздила в райцентр на заробітки. Там її запримітив один із заступників голови району. Сама вона на нього не задивлялася, але одного разу він силоміць запхав її до себе в машину й зґвалтував.
— Тільки спробуй комусь розповісти. Уже я знайду, чим тобі рота заткнути, — пригрозив він потім.
Це був не жарт. Оксана змовчала, а невдовзі виявила, що знову чекає дитину. Цього разу дійшла до лікарні, уже стояла біля кабінету, де мали перервати вагітність. На стіні висіла картинка: усміхалося рожевощоке немовля. У жінки тенькнуло серце. Ні, не зможе. Дитина ж ні в чому не винна.
Так народився Максимко. Хороший виріс хлопчина.
А теперішня вагітність почалася інакше. На обласному конкурсі самодіяльності Оксана від туги зеленої сама кинулася в обійми ледь знайомого чоловіка. Жили в одному готелі, провели разом одну ніч і розійшлися. Тепер під серцем знову билося життя, і заподіяти йому зло Оксана вважала себе не вправі. Непутяща — так про неї казали. Нещасною вона була значно більше.
Ірина тим часом закінчувала коледж. Викладачі цінували її й уже замовили за неї слово: після диплома дівчину запрошували хірургічною медсестрою до однієї з найкращих міських клінік.
Вродою вона вдалася в матір. Світлі кучері обрамляли обличчя, величезні очі були сині, майже волошкові, фігурка — мов у лялечки. Зате характер дістався сталевий. Оксана пливла туди, куди несла доля; донька на відмову могла кивнути, а потім однаково домогтися свого. Власне щастя Ірина збиралася створювати сама.
Після невдалого вступу до медінституту мати з бабусею кликали її назад: міське життя, мовляв, не для неї. Але Ірина вирішила лишитися. До коледжу вона прибігла в останню мить, коли приймальна комісія вже зачиняла двері. Дівчина стала перед ними й зажадала прийняти документи: робочий день іще не закінчився, а отже, ніхто не має права виставляти її за поріг.
З нею намагалися сперечатися, але Ірина не відступила. Зрештою документи в неї взяли, і вона вступила до медичного коледжу.
Із житлом довелося домагатися свого ще раз. Спочатку Ірина жила на валізах у далекої родички. Комендант гуртожитку сказала, що місць немає, хай і далі тулиться в тітки в кутку. Тоді дівчина пішла до директора.
— Я приїхала вчитися. Хіба можна людей, які до вас по знання прагнуть, виставляти на вулицю? Якщо тут не допоможуть, доведеться скаржитися далі.
Зв’язуватися з нею не захотіли, місце знайшлося. Нахабства в Ірині не було — впертості вистачало. З тих вона була, хто бачить мету й не помічає перешкод. Видно, це допомагало й у навчанні: не квапилася, докопувалася до суті, вміла зробити правильний висновок. За це викладачі її й любили.
Знаючи, що рідний батько живе десь у цьому місті, Ірина вирішила його знайти. Мати майже нічого про нього не розповідала, та й сама знала небагато. Але імені та по батькові дівчині виявилося досить. Знайшла й прийшла просто на роботу: на той час Віктор Андрійович обіймав важливу посаду в міській адміністрації.
— Ви пам’ятаєте Оксану? Жінку, яку обдурили багато років тому?
Він закліпав. Було видно, що пам’ятає, однак визнавати нічого не став — викликав охорону.
— Я ж ваша донька! — у розпачі вигукнула Ірина.
Двері адміністрації зачинилися перед нею.
Потім вона сиділа в парку. Біль і образа не відпускали, згадувалося дитинство, мама. З братом вони не голодували, іграшки в них були, жили хоч і скромно, але наче непогано. Тільки як часто Ірина чула вночі мамині сльози з сусіднього ліжка.
Перед очима все ще стояв Віктор Андрійович — у дорогому кріслі, поважний, упевнений у собі. Він зламав мамине життя на самому злеті й навіть не захотів глянути на власну доньку.
А той жирний кабан у дорогому кріслі вважав себе господарем життя. Зламав мамине життя на злеті — й не тривожився. Ні до Оксани йому діла не було, ні до доньки.
— Дівчино, у вас щось сталося?
Ірина підвела голову. Поруч стояв симпатичний хлопець, простягав носовичок. Слідом запропонував шоколадку. Вона взяла і те, й інше, а потім навіщось виговорила йому все, що накопичилося, про батька, якого в неї так і не було…
