Назар напружився. Йому хотілося відштовхнути її руку, відгородитися від цих незрозумілих слів, але жінка раптом осіла. Коліна підігнулися, і вона впала на мокре листя, перш ніж він устиг щось зробити.
Дощ почався з окремих важких крапель. Вони стукали по широкому листю біля огорожі, темнили дорогу тканину пальта. Назар кілька митей дивився вниз, не рухаючись. Слово «синочку» все ще звучало в нього у вухах. Несподіванка була такою сильною, що навіть звична готовність діяти кудись зникла.
Потім він опустився поруч, знайшов зап’ясток. Під пальцями часто билося серце.
— Григоровичу! Сюди! Жінці зле!
Сторож іще не встиг відійти далеко. Він кинув цигарку й поспішив назад, незграбно керуючись із костуром.
— Ох ти… Серце, чи що? Підхоплюй під руки, я за ноги. У сторожку її, зараз хлине.
Удвох вони перенесли Олену під дах. Назар здивувався її легкості. Ззовні вона здавалася людиною сильною, майже незламною, а тепер лежала в них на руках безпорадно, і мокре пальто тягло вниз дужче, ніж вона сама.
Ледве зачинили дощані двері, дощ загуркотів стіною. У сторожці змішувалися запахи тютюну, сухої м’яти й воску. На продавленому тапчані було постелено чисту клаптикову ковдру. Назар обережно поклав незнайомку, а Павло Григорович заметушився біля умивальника й подав вологий рушник.
— Лоба їй протри. Може, непритомність. Душно було, та й місце таке… Люди сюди не від радості приходять.
Назар провів тканиною по її лобі, затримався біля скронь і відійшов до печі. Цегла гріла спину. Він склав руки на грудях і намагався повернути собі звичну настороженість. Допомогти людині — одне, вислуховувати незрозумілі речі — зовсім інше. Жінка опритомніє, і все це, мабуть, якось поясниться.
Вії Олени здригнулися. Вона якийсь час розглядала темну стелю, дослухалася до дощу, потім знайшла очима Назара й спробувала сісти. Слабкість змусила знову опуститися на подушку.
— Полежіть поки, — попросив сторож, підсуваючи табурет із кухлем. — Води ось випийте. Не кваптеся.
Вона зробила ковток, не перестаючи дивитися на хлопця. Від цього погляду йому ставало дедалі незатишніше: у ньому змішалися надія, мука й таке недовірливе щастя, якого Назар ніяк не міг прийняти на свій рахунок.
— Головою не вдарилися? — спитав він грубіше, ніж збирався. — Лікаря вам треба? Чи до машини дістанетеся? Напевно, водій біля воріт чекає.
Олена поставила кухоль.
— Лікар не потрібен. Назаре… Тебе ж так звати?
— Павло Григорович на всю алею мене гукав. Почути неважко.
— Це ім’я вибрала я. У пологовому. Ти народився восьмого жовтня 1995 року.
Шум дощу раптом став особливо виразним. Назар відступив від печі. Він не розумів, звідки чужій жінці відома дата його народження, але роздратування вже допомагало впоратися з першим замішанням.
— Отже, тепер слухайте ви. Мати в мене одна. Лежить на третій ділянці. Я їй сьогодні хрест фарбував. Її звали Ольга, вона мене годувала, ростила й надривалася. У дванадцять років я її поховав. Кого ви втратили, не знаю, але до мене ваші пошуки стосунку не мають.
Олена сіла. Поправила пальто й витримала його погляд. Тепер у ній знову відчувалася колишня твердість, хоч обличчя лишалося блідим.
— Ольга не народжувала тебе, Назаре. Вона не могла мати дітей із шістнадцяти років. У районній поліклініці збереглася її стара картка, там є цей діагноз.
Він хотів урвати її, сказати щось зле, остаточне, але не знайшов слів. Твердження було надто конкретним, надто чужим усьому, що він знав про себе.
— Що ви верзете? Я її пам’ятаю. Як вона про мене дбала, пам’ятаю.
— Я не кажу, що вона тебе не любила. — Олена міцно зчепила пальці, стримуючи себе від різкості. — Але спершу вона тебе вкрала. У мене. Тобі був лише місяць…
