Богдан розважливо підселив до своєї старої матері колишню ув’язнену, сподіваючись, що сувора кримінальниця швидко позбавить його батьківки й відкриє шлях до спадку. За п’ять років він повернувся до села з оцінювачем, уже подумки перераховуючи хрусткі купюри від продажу спорожнілої садиби. Чоловік штовхнув важку дерев’яну хвіртку, очікуючи побачити гнилі дошки й двір, зарослий кропивою, але раптом завмер на місці.
Важка телефонна слухавка ковзала у вологій долоні.
Богдан судомно витер вільну руку об сукно дешевих штанів, залишивши на тканині темний слід. На іншому кінці дроту короткі гудки здавалися ритмічними ударами молота по ковадлу.
— Так, Анатолію Петровичу, як скажете, Анатолію Петровичу. На цьому етапі ми повністю переглянемо стратегію, — скоромовкою випалив він у пластиковий динамік, хоча тесть уже поклав слухавку. Зв’язок урвався.
У задушливому кабінеті зависла густа тиша, яку порушувало лише нутряне гудіння пузатого монітора. Надворі був 2003 рік. Місто за вікном дихало осіннім чадом і вихлопними газами старих іномарок.
Богдан послабив вузол шовкової краватки, що врізався в шию, мов зашморг. Жорсткий накрохмалений комірець натер шкіру до червоного. На столі завібрував мобільний телефон.
Громіздкий, важкий, із висувною антеною. На тьмяному зеленкуватому екрані висвітилося: мати. Різкий звук поліфонічної мелодії вдарив по натягнутих нервах.
Богдан скривився. У горлі став клубок глухого роздратування. Він натиснув кнопку відбою.
За три секунди апарат задзижчав знову, наполегливо зсуваючись по гладенькій стільниці до краю.
— Ну що ще? — гаркнув він, притискаючи апарат до вуха.
— Богданчику, синочку…
Голос Галини Степанівни тремтів, пробиваючись крізь тріск радіоперешкод.
— Ти б приїхав на вихідні. Наша яблунька, антонівка, зовсім згнила від дощів. Може впасти на дах. Сусід просить двісті, щоб її спиляти. А де ж я візьму до пенсії?
— Мамо, я працюю. У мене закриття кварталу, — Богдан перебив її, карбуючи кожне слово. — Які яблуні? Викинь ти ці дурниці з голови. Доцільно найняти фахівця, я переведу гроші на ощадкнижку.
— Та не в грошах річ, кровиночко. Тоскно мені самій у порожньому домі. Сусідки на пошті питають, як ти там у столицях. А я й не знаю, що сказати.
— Скажи, що я великий начальник. Усе. Не дзвони мені сюди більше в робочий час, Анатолій Петрович свариться.
Богдан кинув телефон на стіл. Пластик жалібно стукнув об поліроване дерево.
Людмила, його дружина, вимагала на зиму норкову шубу й поїздку за кордон, щоб утерти носа подругам. Тесть вимагав від відділу продажів нездійсненних показників, відверто знущаючись із зятя. А мати… Мати тягнула його назад у в’язку сільську багнюку рідних місць, від якої він так відчайдушно намагався відмитися.
Кожна її фраза, кожне протяжне провінційне слівце викликали в нього глуху лють. Йому здавалося, що від його костюма й досі тхне пічним димом і гноєм, хоча він виїхав із села 10 років тому. Богдан вийшов із кабінету в довгий коридор, де прибиральниця водила вологою ганчіркою по витертому лінолеуму.
Пахло господарським милом і вологою пилюкою. У кутку над апаратом із газованою водою бурмотів телевізор. Йшов випуск вечірніх кримінальних новин.
На екрані миготіли сірі щербаті стіни виправної колонії. Диктор монотонно мовив: «Жінкам, які вийшли з місць позбавлення волі, адаптуватися в суспільстві в рази складніше. Відторгнуті родинами, вони часто опиняються на вулиці, готові на найважчу роботу — за шматок хліба й дах над головою. Багато хто озлоблюється й повертається до маргінального способу життя». Богдан завмер.
Погляд зачепився за біжучий рядок унизу екрана. У голові наче клацнув тумблер, миттю вибудовуючи холодну розрахункову схему. Галина Степанівна жила в міцному зрубному будинку.
Ділянка — тридцять соток, поруч повновода річка, хвойний бір. Земля в селі з кожним роком дорожчала, міські ділки активно скуповували території під дачі. Якби матері не стало або якби вона перебралася до будинку для літніх людей, він міг би вигідно продати садибу.
Виручених від продажу тисяч із лишком вистачило б і на шубу Людмилі, і на нову іномарку, щоб пустити пилюку в очі зневажливому тестеві. Але мати вчепилася у свій город мертвою хваткою. А що, як підселити до неї таку ось безпритульну кримінальницю — грубу, зламану, таку, що втратила людську подобу, — під виглядом турботи?
«Дивися, мамо, яку помічницю я тобі знайшов». Стара просто не витримає такого сусідства. Або сама втече, гублячи капці, до соціальної палати, або слабке здоров’я не витримає постійних скандалів і брудного побуту…
