План вражав своєю цинічною простотою. Наступного дня, ближче до сутінків, Богдан припаркував свій уживаний легковик біля будівлі залізничного вокзалу. Місце було шумне, метушливе.
Повітря гуло від оголошень із гучномовця, пахло смаженими в олії біляшами й вугільним чадом від товарних потягів, що проходили повз. Чоловік підняв комір тонкого пальта. Пронизливий осінній вітер забирався під одяг, змушуючи його зіщулюватися.
Він повільно йшов уздовж рядів лавок у залі очікування, уважно вдивляючись в обличчя людей, які там ночували. Йому потрібна була ідеальна кандидатура. Не відверта п’яничка: така відразу проп’є телевізор і спалить хату через необережність.
Йому потрібна була людина з печаттю цілковитої приреченості. Біля бетонної колони, зіщулившись на жорсткій дерев’яній лавці, сиділа жінка. На вигляд їй можна було дати і тридцять, і всі сорок років.
Вона куталася в безформну чоловічу куртку, явно зняту з чужого плеча. Рукави були недбало підгорнуті кілька разів. Погляд важкий, спрямований кудись крізь сновигаючий натовп.
Поруч стояла потерта дерматинова сумка з відірваною ручкою. Богдан підійшов ближче. Черевики сухо хрустіли по дрібному сміттю на асфальті.
«Чекаєте когось?» — запитав він, намагаючись надати голосу оксамитової інтонації. Жінка повільно підвела голову. Її обличчя здавалося висіченим із сірого каменю — жодної емоції.
«Вам яке діло?» Голос виявився хрипким, застудженим. Вона інстинктивно притягнула сумку ближче до себе, ніби захищаючись від удару. «Бачу, що вам нікуди йти. Часи зараз важкі». Богдан присів на край лавки, зберігаючи безпечну дистанцію. «Я шукаю доглядальницю для своєї матері в село. Платити багато не зможу, брехати не буду, але забезпечу теплу кімнату й їжу. Ви, я так розумію, нещодавно звідти…» Жінка напружилася. «І що з того? Підете постовому доповідати?» — «Навіщо ж? Мені потрібні робочі руки. А минуле? Минуле мене зовсім не цікавить. Я Богдан. А вас як звати?» Оксана дивилася на цього лощеного, нервового чоловіка з глибокою недовірою.
За п’ять років, проведених за ґратами з вини чоловіка, який її зрадив, Руслана, вона відвикла вірити людям на слово. Будь-який прояв турботи зазвичай мав подвійне дно й гострі краї. Але вокзальний протяг пробирав до кісток, у кишені лежали останні гроші — всього сорок, а попереду зяяла чорна порожнеча бездомності.
«Оксана», — коротко кинула вона, опускаючи очі на свої стоптані черевики. «От і чудово, Оксано. Машина на парковці». Богдан махнув рукою в бік площі.
«Беріть речі, поїдемо в село. Мама буде дуже… рада». Мотор старенького автомобіля натужно ревів, долаючи розбитий асфальт на виїзді з міста.
У салоні пахло бензином. Богдан стискав пластикове кермо з такою силою, що зводило м’язи передпліч. Він скоса поглядав на пасажирку.
Оксана сиділа нерухомо, втиснувшись у сидіння. Вона дивилася у вікно на миготливі голі дерева, і в її позі читалася постійна готовність захищатися. «Нічого», — думав Богдан, перемикаючи передачу.
Коробка озвалася залізним брязкотом. «Така точно довго церемонитися не стане. За пару тижнів мати сама завиє».
Дорога до села зайняла близько години. Село зустріло їх гавкотом ланцюгових псів і густим ароматом розтоплених лазень. Колеса шаруділи по роз’їждженій ґрунтовій колії.
У маленьких вікнах дерев’яних хат уже загорялося жовте світло. Богдан ненавидів це місце всім єством. Тут кожна калюжа нагадувала йому про злиденне дитинство, про стоптані чоботи, які доводилося доношувати за сусідськими хлопцями, про той пекучий сором на шкільних лінійках.
Машина зупинилася біля міцного паркану з потемнілих від часу дощок. За ним височів будинок із різьбленими лиштвами. «Приїхали». Богдан заглушив мотор.
Оксана мовчки потягнула ручку дверцят. Метал холодив долоню. Вона вибралася назовні, зіщулюючись від вологого нічного холоду.
Хвіртка рипнула на іржавих завісах. На ґанок одразу вийшла Галина Степанівна. Вона куталася в сірий пуховий платок, перехрещений на грудях і зав’язаний на попереку.
Побачивши сина, старенька сплеснула руками. «Богданчику, таки приїхав!» Її голос затремтів від радості. Вона швидко засеменила дерев’яними сходинками, готова обійняти сина.
Богдан відсторонився, виставивши вперед руку, і лише коротко поплескав матір по плечу. Тканина її платка здалася йому грубою. «Мамо, я ненадовго. Справ по горло, звіт горить», — він говорив швидко, дивлячись поверх її голови. «Я тобі помічницю привіз. Знайомся, це Оксана».
Галина Степанівна зупинилася, здивовано розглядаючи чужу жінку. У тьмяному світлі дворового ліхтаря постать Оксани здавалася незграбною й кутастою. «Помічницю?» — розгублено перепитала мати, нервово тереблячи бахрому платка.
«Та навіщо ж, синочку? Я сама ще даю собі раду. І піч топлю, і за курами…» — «Мамо, не сперечайся!» — підвищив голос Богдан. Його дратувала ця вічна сільська покірність.
«На дворі двадцять перше століття. Доцільно делегувати побутові питання. Оксана житиме тут. Платити їй я буду сам. А ти відпочивай». Він говорив упевнено, але всередині злорадно тріумфував.
Він бачив, як зіщулилася Оксана від його командирського тону, як потемніло обличчя матері. Дві зовсім чужі надламані жінки на одній території. Це буде ідеальна катастрофа.
«Заходьте до хати, чого на холоді стояти?» — тихо промовила Галина Степанівна, поступаючись дорогою. Усередині пахло сушеними травами й гарячим тістом. На столі лежала білосніжна мереживна скатертина.
Оксана завмерла на порозі, не наважуючись зняти брудні черевики. Густе тепло дому вдарило їй в обличчя, викликавши неконтрольоване тремтіння. Це було надто схоже на те минуле життя, яке в неї жорстоко відібрав Руслан.
«Розташовуйтеся», — кинув Богдан, глянувши на наручний годинник. «Мені час». — «Як час?» — ахнула мати.
«Синочку, я ж щі зварила, пиріжків напекла з яблуками». — «Іншим разом, мамо. Графік жорсткий».
Він круто розвернувся й вийшов за двері. Дерев’яні сходинки глухо озвалися під його квапливими кроками. Грюкнули дверцята машини, заревів мотор, і червоні габаритні вогні швидко розчинилися в темряві немощеної вулиці…
