У хаті зависла важка тиша. Лише в печі тихо потріскували дрова, кидаючи руді відблиски на фарбовану долівку. Оксана стояла біля дверей, міцно вчепившись пальцями в ручки сумки.
Їй здавалося, що якщо вона їх відпустить, то неодмінно впаде. Підлога під ногами злегка гойдалася. Залишкове явище після багатогодинного сидіння на вокзалі.
Вона спідлоба спостерігала за літньою жінкою. Галина Степанівна стояла посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Її плечі опустилися, спина згорбилася.
У цій позі було стільки невисловленої образи, що Оксана майже фізично відчула, як цей біль відгукується в її власних грудях. Ефект луни. Зрада завжди звучить однаково, байдуже, хто встромляє ніж: чоловік чи рідний син.
— Проходь, мила, — нарешті промовила старенька. У її голосі не було ні злості, ні роздратування, тільки бездонна втома.
— Роззувайся он там, на килимку. Я зараз рушник дам, з дороги вмитися треба.
Оксана стягнула важкі черевики.
Вовняні шкарпетки протерлися на п’ятах до дірок. Їй стало нестерпно соромно за свій вигляд, за засмальцьовану куртку, за сплутане волосся. У колонії вона відвикла соромитися, там усі були рівні у своїй знеособленій сірості.
А тут, у цьому чистому затишному домі, її минуле виявилося брудною плямою. Вона пройшла до рукомийника в сінях. Крижана вода обпекла руки.
Оксана зачерпнула воду долонями й хлюпнула в обличчя. Шорсткий вафельний рушник, який простягнула Галина Степанівна, пах морозним вітром.
— Сідай до столу, — скомандувала господиня, дістаючи з буфета глибокі порцелянові тарілки із золотою облямівкою.
— Щі гарячі, наваристі, на кісточці.
Оксана сіла на краєчок дерев’яного табурета. У животі забурчало так сильно, що вона ніяково опустила голову.
Галина Степанівна поставила перед нею паруючу тарілку, поклала поруч товстий скибень житнього хліба. Гарячий бульйон обпік горло, провалився в порожній шлунок, розливаючись живильним теплом по всьому тілу. Це була перша домашня їжа за останні п’ять років.
Сльози раптом защипали очі. Вона судомно ковтнула й квапливо відкусила хліб. Галина Степанівна сіла навпроти, підперши щоку сухою зморшкуватою долонею.
Вона не їла, просто дивилася, як жадібно ковтає суп ця дивна гостя.
— Значить, помічниця, — задумливо протягнула старенька. — Богданчик мій, він же добрий. Тільки дуже зайнятий, великий начальник. Йому про державу думати треба, куди вже там про матір.
Оксана на мить перестала жувати.
В інтонації господині вона безпомилково вловила ту саму рятівну брехню, якою обманюють себе покинуті люди.
— Він вас соромиться, — раптом вимовила Оксана хрипким, ламким голосом. Вона й сама не чекала від себе такої прямоти.
Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла прикусити язика. У тюрмі за таку правду могли жорстоко побити. Галина Степанівна здригнулася.
У її очах майнув переляк, ніби зірвали покривало з дзеркала, в яке вона боялася дивитися довгі роки.
— Що ти таке кажеш, доню? — Старенька спробувала всміхнутися, але губи не слухалися. — Він же дбає, он тебе найняв.
Оксана відсунула порожню тарілку, кераміка глухо дзенькнула об стільницю.
— Він привіз мене не для того, щоб допомагати. Він знайшов мене на вокзалі. Я сиділа, Галино Степанівно. П’ять років колонії загального режиму.
Повітря в кімнаті наче згустилося.
Ходики на стіні голосно відбивали секунди. Цок-так, цок-так. Старенька повільно опустила руку на стіл, її пальці злегка тремтіли.
Вона дивилася на Оксану довгим пронизливим поглядом, у якому не було осуду, тільки гірке розуміння.
— Відсиділа, кажеш? — луною озвалася мати. — За що?
— За чужу підлість, — коротко відповіла Оксана, не опускаючи очей.
У цю мить вона вирішила: якщо старенька вижене її в ніч, нехай. Краще замерзнути на вулиці, ніж знову жити в брехні. Але Галина Степанівна не закричала.
Вона тяжко зітхнула, ніби з її плечей звалився невидимий камінь.
— Зрозуміло, — тихо сказала вона. — Значить, вижити мене з дому надумав, щоб я сама втекла зі страху. А землю продати — ось воно як.
Запала довга пауза. Обидві жінки мовчали, перетравлюючи цю пекучу правду.
Двоє зраджених людей сиділи навпроти одне одного в теплій хаті, поки за вікном вив холодний осінній вітер.
— Ну що ж… — Галина Степанівна рішуче змахнула невидиму крихту зі столу. — Спати пора, завтра вставати рано. Дрова колоти треба, раз уже ти помічниця…
